Взяти участь у конкурсі «Коронація слова» мене спонукала, як це не смішно, реклама по «1+1». Не можу сказати, що на той час я багато писала. Короткі есеї в Інтернеті російською мовою, маленькі тексти-нотатки та смішні оповідання друзям та рідним на дні народження, — ось, мабуть, і все. Обмежувалася однією-двома сторінками: це був максимум, на який мені вистачало уваги, натхнення й терпіння. Довідавшись про конкурс, вирішила написати щось для свого покоління — дітей сімдесятих. Українською мовою, мовою діда мого батька, якої навмисно ніде не вчила. Мені захотілося написати українською для міської молоді, яка зараз переважно чомусь орієнтована або на російську, або на західну літературу, але — в російських перекладах. Захотілося написати щось таке, щоб молодь читала, щоб їй було весело й щоб було що обговорити з друзями.

Може, це звучить дивно чи зухвало, але говорять, що в мене цупке слово, гостре й інколи смішне, тож я подумала: чом би не зробити такий собі внесок у сучасну українську літературу? Мені здається, що цей роман буде цікаво читати будь-кому, хто в душі залишився дитиною й має в характері легкість. Неможливо логічно пояснити, що таке легкість. Людина повинна сама відчувати її в собі — і тоді «Забавки з плоті та крові» підуть нормально. Скажу відверто: це не є глибокий роман, це роман легкий, можливо, у чомусь смішний, але мені самій дуже подобається, що він — світлий.

Одного разу на Андріївському узвозі я побачила сліпу руду дівчину, яка грала на ґітарі, а поруч із нею — екзальтованого чоловіка в картатих панчохах і бузковому кожушку. Це вразило, і коли я почала писати, спогад ожив у тексті. Усі мої герої — узагальнений портрет сучасного киянина 25—30-ти років. Зрештою, це може бути людина зовсім іншого віку; але ментально вона повинна бути саме такою. Хто вона за фахом — абсолютно несуттєво, вона може бути ким завгодно, головне — що в неї всередині, і як вона це своє внутрішнє реалізовує через себе-людину, а не через себе-професіонала. Таким є Ерік/Еріка (дуже симпатичний, як на мене, герой).

Я трохи спілкувалася зі сліпими людьми й мені дуже захотілося написати про них: про те, як вони відчувають, про те, що вони можуть нормально жити... У цих людей усередині якийсь дивовижний світ. Велике щастя, коли така людина тобі відкривається. Цим варто поділитися. Ось і вийшла Міра.

Нарешті — Рудий, прототип такого собі цілковито міського чоловіка, який усотує в себе все, що є в цьому місті: і щирість, і цинізм, і рухомість, і бажання хапнути. Він, порівняно з двома іншими героями, більш реалістичний та цинічний, а в романі вносить дисбаланс між двома романтиками.

Страхи. Щось настільки сокровенне, що ти не можеш просто так витягнути перед кимось — це дуже важко. Я рада, що деякі зі своїх страхів вихлюпнула через текст. Але вони не тільки мої — це дуже розповсюджені страхи. До речі, Ерік тому й розкрився у своїх страхах, що живе життям не Еріка, а Еріки. Це — не його життя (точніше, не зовсім його). Думаю, що в іншій ситуації він би нічого не сказав. Я не переконана й у тому, що Міра розповіла б про свої страхи в іншій ситуації. Хоча — як подивитися. Десь 80 відсотків, що не змогла б, але 20 — проти. Вона все ж-таки жінка, а для жінки це типово...

Парадокс, але коли експерти конкурсу почали зі мною спілкуватися, виявилося, що всі вони були щиро переконані, що «Забавки» написав або якийсь відомий літератор, або студент-філолог Могилянки чи Львівського університету — але чоловік! Ніхто навіть не припускав, що це написала жінка. Дивно, чи не так? Сама по собі за характером я хлопчакувата жінка. Мені здається, що це приємніше, ніж дівчакуватий чоловік.

У літературі мені дуже імпонує норвезький письменник Ерланд Лу. Він сам по собі — дитинкуватий чоловік, що, може, чимось схоже на хлопчакувату жінку. Це, власне, жанрові жарти, і в нього на цьому побудовані новели, а в мене — роман. Мені цікаво розглядати поведінку людей на маленьких прикладах мозаїки. Я їх викладаю, і раптом якісь кольори починають грати. Для мене це дуже важливо, і я також граюся — цим текстом, героями, їхніми життями...

Тому не можу назвати свій роман жіночою прозою. На мою думку, поділ на жіночу та чоловічу прозу є штучним, його хтось вигадав, як і «жіноче щастя», і вигадала все це явно не жінка. Як на мене, є хороша та погана література, а не жіноча та чоловіча. Але будемо виходити з того, що цей поділ існує. Відтак, у моєму розумінні жіноча проза — це детективи та мелодрами, що базуються на почуттях і мають щасливі кінці. У мене теж все це є, адже все-таки я жінка, але воно — не головне. Важливіше те, що ми є люди. Для когось можемо здаватися серйозними, соціально захищеними чи навпаки, але все одно, якщо в душі ти залишився дитиною, то постійно граєшся в якісь забавки. Люди, які є дітьми, залишаються дітьми чи, може, стануть колись дітьми, — про них, власне, цей роман. Люди-забавки. Я навіть спочатку уявляла собі таку обкладинку, на якій зображена іграшкова ятка, де були б ведмедики, дзиґи, м’ячики — і поряд маленькі людинки з цінниками: «Ерік», «Рудий»... Але вирішили оформити більш епатажно: світлинами талановитого фотографа Соломії Зінчук, які вона знімала на американських фестивалях осіб із нетрадиційною орієнтацією. Це — також забавка.

Коли воно пишеться й іде легко, часу вистачає на все. Я дуже швидко друкую за комп’ютером. А думки йдуть настільки швидко, що інколи доводиться пригальмовувати й іще раз вибудувати їх, щоб записати. Другий роман я встигла записати за Великодній місяць від того, як пролунало моє ім’я як лавреата «Коронації слова» й за три місяці до того, як почалося видавниче опрацювання тексту. Називається він «Кавовий присмак кориці». За емоцією він набагато зліший, жорстокіший і жорсткіший, аніж «Забавки». Це — історія про чоловіка й жінку, які, попри те, що знайомі з давніх-давен, не можуть зрозуміти одне одного. Там також іде мова й від імени чоловіка, і від імени жінки. Вони збагнуть свою помилку тільки наприкінці роману, але один зробить із цього висновок, а інша — ні. Чому? Тому що в якусь мить я на неї розізлилась. Вона має багато моїх власних рис, але в більш різкому варіанті. У кожного з нас є різні сторони й часом ми сердимось самі на себе. Письменник має унікальну можливість вихлюпнути все це через тексти.

Третій роман закінчений, але потребує доопрацювання. Залишилась копітка робота дописувати й редаґувати. Я вже увійшла в неї, але дуже шкода, що емоційно вже пережила його. Це також психологічна драма, також із різними, часом смішними ситуаціями, і проганяється все на корейських мотивах. Там будуть українські герої та американці, але відбуватиметься все в Сеулі, де я перебувала в травні цього року, — і тільки спогади повертатимуть героїв до рідної домівки. Сподіваюся, що це буде цікаво.