з магічного циліндра її життя.

– Ларисо, ти  знаєш багато мов, а книжки пишеш тільки українською. Чому?

– Писати більш-менш якісно людина може тільки тією мовою, яку відчуває, для мене це російська та українська. Відверто кажучи, я не думаю, що змогла б писати англійською, бо англійська в мене робоча, насичена професійними термінами. Англійською мовою я легко напишу доповідь на будь-яку правничу тему, але не художній твір чи філософське есе. Я не хочу забувати російську мову, вона мені надзвичайно подобається, тому вдосконалюю її написанням оповідань та новел. Утім, написання книжок українською мовою – мій свідомий вибір. Я хочу, щоб сучасних українських книжок було якомога більше, хочу, щоб їх читала молодь, щоб згодом українською книжкою захоплювалися, радили близьким, передавали друзям естафетою, і я вірю, що все це буде, якщо всі ми без винятку робитимемо те, що маємо робити. Наприклад, я надзвичайно задоволена тим, що «присадила» на свої книжки моїх російськомовних друзів, і вже тепер вони читають українською книжки наших інших авторів.

– Твої романи мають досить провокативний характер, як реагують на них знайомі?

– Знаєш, деякі мої подруги та друзі переконані в тому, що я своєрідний маніяк, а в маніяка якось не з руки питатися: «Ой, чого в тебе роман має провокативний характер?». Адже можна дістати стусана! Хто ж його знає, що засіло в «зманіячілій» голові? Мої подружки дуже часто запитують: «А чого ти не пишеш про мене? Коли ми почуємо чи прочитаємо щось про себе?» Ех, жінки, жінки... Чоловіки обережніші та стриманіші. Хоча мій приятель відверто реготав і тішився з того, що багато його історій вклалося в новелки мого останнього тексту «Корпорація ідіотів». Сподіваюся, що поруч зі мною є достатня кількість людей, які розуміють мене та мою творчість, а для гармонії досить навіть одного.

– Що ти пишеш зараз?

– Наразі два моїх нових романи вже лежать у видавництві й чекають на свою появу. Коли вони вийдуть, я сказати не можу. Один із них – про Південну Корею, я була там свого часу. Його жанр більш популярний, ніж у попередніх романах. Пригодницький текст про досить зухвалу дівчину...

– Тобто про тебе?

– У мене взагалі всі герої щось мають від мене. Я не знаю, як в інших, а я обов’язково вкладаю щось своє в кожного героя. Зараз пишу роман про жінку, яка одружилася з дорослим чоловіком, котрий має дорослого сина. Буду вибудовувати взаємини навіть не поколінь, а напівпоколінь. Я зробила між усіма героями різницю дев’ять років. Їй – тридцять три, чоловікові сорок два, а синові – двадцять чотири.  Назву роман цифрами, як години: «24:33:42».  У 24 життя повільніше, ніж у 33, у 33 воно вимірюється хвилинами, а в 42 –  це вже секунди.

– Як ти вигадуєш такі сюжети?

– Я не можу це пояснити. Ось ми з тобою зараз говоримо, а в мене паралельно варяться якісь задуми. Не думаю, що письменник – це посередник між цим світом та чимось іншим. Знаю письменників, які майже все вигадують. Я ж пишу більшість доволі реалістичних речей – те, що я чи мої друзі пережили.

– Твоїм дебютом у літературі були «Забавки з плоті й крові»?

– Так, це була перша опублікована книжка. Узагалі, я доволі пізно почала писати, приблизно у 28 років. До того я переважно гралася літерами в листах, у поздоровленнях; у дитинстві вигадувала казки. Але був один справжній літературний досвід – у 8-му класі я написала роман у двох зошитах. Мама зберегла їх, і я перечитала свій витвір кілька років тому – це готовий голлівудський блокбастер на зразок Сідні Шелдона. Сюжет про тринадцятирічну дівчину Вікторію, яка пішла на панель, щоб мати гроші на подарунок хлопцеві, в якого закохалася. Італія, бандити, повії, адвокати, поети, інтриги...

– Що стало поштовхом? Із чого твоя творчість почалася?

– Можна сказати, що важливу роль у моїй творчості відіграла віртуальна реальність. Колись я користувалася лише сайтами бібліотек та електронною поштою й не уявляла, що існують чати та «аськи». Одного разу я побачила, як у людей на екрані бігає щось кольорове, а вони сидять і регочуть. Мені пояснили, що це – чат, як там треба «жити», і тут усе почалося!  Ми з друзями поміщали театралізовані п’єси в чаті Фоменко.ру, а потім у більш інтелектуальному чаті Діброва – «Антропологія». Там було дуже класне середовище – невеличка міжнародна компанія, потім ми всі перезнайомилися в житті. Копірайтер Олена з Москви, російський напіволігарх, купа творчої молоді,  хлопець з Америки – Павло. Це був дуже цікавий шмат життя, жива фантастика. Ми любили пожартувати з юних дівчат.

Пам’ятаю, як я взяла трохи біографії свого кузена й придумала, що я – литовський хлопець, аташе Литви в Туреччині. У мене був нік «Дєло», а звали мене, здається,  Денис Ларін.  Одна дівчина вирішила, що «Дєло» – це той чоловік, хто їй конче потрібен у житті, вона мала намір до мене приїхати. Ще в мене закохався хлопець, як виявилося, бісексуал. Коли ми з ним зустрілися в Москві, то нареготалися до сліз.

– Він тоді вже знав, що Денис Ларін – жінка?

– Так, відбулося велике викриття. Річ у тім, що знайшлася одна сентиментальна дівчина, журналістка, яка працювала, здається, піар-менеджером відомої групи. Вона теж у мене закохалася, але вона мала проблеми на нервовому грунті й вирішила кинутися під потяг. Я, коли про це дізналася, вирішила все припинити. А коли вона дізналася, хто я насправді, у неї була істерика, вона не могла повірити. Я їй телефонувала кілька разів, заспокоювала. Приїхавши в Москву, я отримала від неї букет із волошок. Це був добрячий урок усвідомлення відповідальності за свої вчинки та життя інших людей.

– Ти працювала моделлю у Зайцева.  Як це сталося і як ти почувалася в ролі моделі?

– Це сталося випадково. Коли я була юною дівчинкою, знайомитися на вулиці було не так небезпечно, тому я легко дала номер свого хатнього телефону дорослому хлопцю, щоправда, назвалася чужим ім’ям, адже я все-таки порядна дівчина. Він мене запросив брати участь у показах у Києві, причому навіть пам’ятаю, якими словами він мене запрошував розпочати співпрацю: «Можеш брати із собою кого хочеш – батьків, свого хлопця, злу вівчарку, побачиш, що нічого ганебного ми не робимо». Із «ганебним» можна було б посперечатися, тому що тоді мода та покази були геть недолугими. Щоправда, ніхто там гвалтувати мене не намагався. Мене помітили та запросили час від часу працювати в Москві. Це був цікавий досвід: бути самостійною, відчувати себе гарною, напрацьовувати ходу, поставу, розумітися на косметиці та лахах. Ви пам’ятаєте, як фарбувалися та одягалися у 80-х? Я інколи роздивляюся свої підліткові фотокартки – мене жах бере. Пояси з пластмасовими метеликами, капустяні пачки-спідниці, великі кліпси хвостами павичів звисають із вух. Краса нелюдська! А блакитні тіні навколо очей?! Я це називала «макіяж у стилі п’яна стюардеса». Із тих часів я чудово запам’ятала, як зробити рівну засмагу за допомогою мастики, якою натирали підлогу в школах – невідомо навіщо. І як це потім весело відмивати.

– А зараз який стиль в одязі тобі найбільше імпонує?

– Зараз мій стиль можна визначити як casual. Різноманітні джинси, блузки, штанці, кофтинки, твідові піджаки, цікаві спідниці, які я стала носити нещодавно й після довгої перерви. Зараз мені надзвичайно імпонують джинси та шовкові блузи до них. Крім того, я дуже люблю прикраси, в мене є улюблена «ринкова» тітонька зі Львова, у якої я постійно купую тірольські керамічні нашийні прикраси й собі, і подругам. Це справжні витвори мистецтва.

– Адвокат, радник міністра, письменниця, модель – такі різні професії... Чим іще ти можеш здивувати людей? Може, ти вирощуєш якусь особливу капусту, як Еркюль Пуаро, чи щось у такому дусі?

– Мені здається, що зараз найлегше здивувати людей людяністю, добротою, небайдужістю та проявами приязні. Я помітила, що часто починаєш говорити так: «О, виявляється, він не така вже й наволоч». Тобто ні для кого не дивина, що хтось може виявитися наволоччю, а от коли навпаки...

Насправді я не знаю, із чого дивуються люди. У кожного різний поріг та межа нормальності. Я маю свої дивацтва, якщо ви про дивацтва. Наприклад, постійно підспівую радіо чи ношу білизну в колір до верхнього одягу. Може, навчитися плести макраме з ковбасних шкурок? Тебе здивувало б таке вміння? А ще маю мрії: хочу зняти кіно й переконана, що колись це зроблю. Чи здивує це когось? Побачимо.

– Ким ти мріяла стати в дитинстві? Чи були в тебе кумири, герої?

– У дитинстві я мріяла бути героєм. Це такий тотальний світлий образ. Герой. З великої літери. Я постійно вигадувала свої геройські пригоди, рятувала світ і Батьківщину. Наприклад, на повному серйозі я намагалася винайти такий спеціальний газ-парфум, яким можна оповити весь СРСР та дружні країни, щоб відштовхувати ядерні бомби та спрямовувати їх туди, звідки вони прилетіли. Ще мріяла співати, як Софія Ротару чи Алла Пугачова; хапати руки, які крали. А ще лікувати тварин.

Героїв у мене було дуже багато, зокрема, Карлсон, Ленін, Вахмурка, тореадори з Васюківки, Марат Казей, полковник Знаменський, привиди, Гуля Корольова, Януш Корчак, граф Монте-Крісто.

– А ти за походженням хто, прибалтійка чи українка?

– Я – литовка, народжена в Києві, хоча походження в мене доволі складне. Коли я починаю говорити на цю тему, нагадую собі Філіпа Кіркорова. Пощастило тобі, що ти зараз не в рожевій кофтинці.

– Певно, за твоїми плечима купа розбитих чоловічих сердець.  Ти легко закохуєшся?

– Я почула, як дзеленькотять розбиті чоловічі серця за моїми плечима та уявила такого собі бомжа, в авосьці котрого побилися пляшки. Як можна серед щосекундного дзеленькотіння розбитих сердець зрозуміти, що зараз це серце б’ється саме через тебе? Це важко. Мені соромно за ті випадки, коли ці серця я розбивала умисно, було й таке. Мені не соромно, але боляче за ті серця, що розкололися, коли я цього не хотіла, а може, й не помічала. На моєму серці, можливо, теж є синці та сліди чиїхось очей. Я легко закохуюся, і в мене легко закохуються, але мене та мені надзвичайно важко любити. Бо любити – це не тільки насолода, це й важка праця, а мені завжди бракувало терпіння.

– Яким має бути чоловік, щоб ти в нього закохалася?

– Я не маю жодних суворих вимог до чоловіків, може, хай спробують сприймати жінок такими, якими вони є. Утім, ця порада стосується й жінок, більшість із нас тяжіють до виховання.

– Хто твої улюблені художники...

– Цей світ народив величезну кількість людей, які мене цікавлять. Подобаються художники, які вміють розповідати історії. Для мене такими є насамперед Брейгель і Клімт. Будь-яка картина Брейгеля – це готовий роман, що недавно довів юний англійський письменник Грегорі Нормінгтон своїм «Кораблем дурників». А до Клімта в мене особисте ставлення, одна з моїх подруг вважає, що я сама дуже схожа на його картини. Подобаються полотна львівських художників Сергіїв: Гая та Савченка.

– А письменники?

– Цікавить мене творчість Вудхауса, Во, Стопарда, Івлінга, Мареаса, Маркеса, Льоси, Амаду, Нестайка, Ліндгрен, Янсон, Апдайка, Роздобудько, Жадана, Поваляєвої, Матіос, Подерв’янського, Шкляра, Пиркало.

– Що зараз читаєш?

– Оповідання Віктора Шендеровича, написані замолоду, здається, відразу після армії. Він дуже дотепний, мені подобається його почуття гумору. Ще зараз читаю роман Тоні Моррісон «Любов». Це перша африканська письменниця, котра отримала престижну літературну премію. Цікаво читати, як жінка з такого чужого нам континенту описує стосунки між людьми. До речі, на цю саму тему мені подобається роман «Кафе Ностальжі» кубинки Зої Вальдес, яка імігрувала в США.

– Що для тебе творчість – самопізнання чи вивільнення емоцій, життєва необхідність чи щось інше?

– Творчість – це прояв мого життя. Власне кажучи, це може охоплювати все, що ви перерахували, може бути чимось одним на певному етапі. Цікаво, що в голові оселяються герої, я їх чудово бачу, розумію, спостерігаю, спілкуюся з ними, та виплескую на папір. Не знаю, чи подобається їм це, чи ні. Дітей про таке ніколи не питають.

– Ти працюєш радником міністра, маєш родину,  собаку – мабуть, усе це забирає купу часу. Коли ж ти встигаєш писати книжки?

– Життя взагалі – нищівник часу.  Ніхто з нас не знає, чи правильно ми живемо, чи займаємося тим, для чого народжені. І мені здається, що головне – це не припиняти пошук. Ніколи його не припиняти, тоді не буде марудно жити. Мені здається, що це так нестерпно боляче – усвідомлювати, що ти живеш марудно. А щодо часу... Я з дитинства навчена домовлятися із власним часом, і досі це в мене непогано виходить, але це не означає, що я взагалі невтомна. Бувають моменти, коли анічогісінько не кортить робити, головне – не поринути з головою в цей стан.

– До речі, твій песик як до тебе потрапив?

– Не повіриш, але я його не вкрала! Я його купила. Це – французький бульдог, кумедне створіння, яке навіть на собача не схоже. Це дотепна вухаста товстенька летюча миша. До речі, кобелі цієї породи один з одним не чубляться, але ворогів ганяють гамузом. Такі справжні французькі мушкетери, один за всіх – і всі за одного!

– Кажуть, ти дуже гостинна людина й постійно стежиш, аби гості не залишилися голодними. Сама готуєш?

– Я й сама люблю попоїсти. І людей люблю нагодувати, мені подобається спостерігати, як люди дістають задоволення від їжі. Я готую так, як мені заманеться, це в мене від батька, він чудовий кухар. Сам вигадує різноманітні страви, уміє навіть готувати шпроти з підлящиків. Що може бути кращим за літній відпочинок із риболовлею, коли приготували юшку зі власноруч виловленої риби, запекли м’ясо та овочі, відкоркували добре терпкувате вино або пиво... Хочу в літо!

– Ларисо, ти так легко спілкуєшся з незнайомими людьми... Ти завжди такою була?

– Завжди. Я намагаюся відчувати, наскільки людина відкрита. На повністю закриту людину я не кидаюсь і не гвалтую її словами. Якщо людина більш відкрита, то я намагаюся пробитися. Щоб зрозуміти, чим вона живе, або щоб щось дати. Проте коли я сама не хочу говорити, то ніхто мене не змусить.

антоніна малєй, 2 лютого 2006