Лариса Денисенко - Лариса Денисенко: «Мені подобається красти діалоги...»

І раптом у 2002-му стала володаркою гран-прі “Коронація слова”, написавши свій перший роман. Нині Лариса – вільний адвокат, який має приватну практику, успішна письменниця, автор романів “Забавки з плоті і крові”, “Кавовий присмак кориці”, “Корпорація ідіотів”, “Танці в масках”. У жовтні до оберемка обов’язків Лариси додалися ще два – вона почала вести авторську колонку у “Жіночому журналі” і стала автором та ведучою культурологічної програми “Документ плюс” на “1+1”.

Я зателефонувала Ларисі, закривши останню сторінку її роману “Корпорація ідіотів”. Написана від імені чоловіка книжка справляла враження жорсткої, місцями брутальної сатири на поширений тип вітчизняного державного службовця. Ми зустрілися в одному із затишних столичних кафе – і я була здивована, побачивши за столиком тендітну молоду жінку у досконало підібраному одязі та вишуканих прикрасах.

- Ларисо, ви мені телефоном сказали, що вам залишили собаку, і мусите зважати на цей факт. Наскільки необхідність піклуватися про тих, хто поруч, впливає на ваші творчі можливості?

- Тут річ в особливості характеру - я гіпервідповідальна людина. За усе, що роблю, надзвичайно уболіваю. Навіть часом зі шкодою для себе. Однак коли людина прагне, щоб іншим було добре, – це теж прояв егоїзму. Мені для свого комфорту необхідно, щоб іншим теж було комфортно. Я завжди зважаю на інтереси того, з ким працюю, живу, спілкуюся, відпочиваю. З дитинства встигала багато. У школі вчилася, займалася музикою, співами, танцями, спортом, з хлопцями зустрічалася, мала багато подруг. Мені подобається жити у напруженому режимі.

- Чимало успішних жінок, особливо письменниць, говорили мені про те, що їх вивільняють від побутових проблем чоловіки чи ті, хто поруч, – і вони отримують можливість проявити себе в іншому...

- А у мене навпаки - таке враження, що не хтось мені, а я комусь створюю умови для успіху. Це життєве правило: хто активний у житті – той і тягне. На жаль, більш сильні жінки приваблюють менш сильних чоловіків. Хоча у такому поєднанні теж можна жити, але тільки у взаємній любові і взаєморозумінні.

- Як ви наважилися піти з престижної та високооплачуваної роботи у нікуди?

- Маю принцип: якщо протягом певного часу бачу, що тупцюю на місці і не маю виходів на зростання, на перспективу, що усі можливості я вже використала, – закриваю цю тему.

- Саме так було під час роботи у відомстві Сергія Головатого?

- Я з ним довго працювала. Одинадцять років. А потім ми розійшлися. Це було моє рішення. Я почала почуватися конячкою, яка ходить по колу. Вирішила повернутися до адвокатської практики – і пішла з державної служби “на волю”.

Коли я вперше прийшла на роботу у міністерство – мені було 23 роки, я мала віру, що ось-ось ми розбудуємо державу. І заради цього варто працювати, незважаючи на особистий час та перевантаження. А потім настало розчарування: працюєш над якимись новаціями, працюєш, потім передаємо свої розробки нагору – і вони зникають. То для чого ці зусилля?

- Скажіть як людина, яка працювала у міністерстві: як завантажені роботою державні мужі знаходять час на відвідини елітних клубів здоров’я, ресторанів, басейнів?..

- Я маю досвід роботи у комітетах Верховної Ради – у роботі над законопроектами. Люди, які працюють у парламенті, не так вже й завантажені. Деякі навіть відверто зловживають своїм робочим часом в інших напрямах. Що ж стосується виконавчої влади, то там важливо підібрати собі продуктивну команду. Якщо не створити команду – будеш завалений роботою по вуха, житимеш на роботі. Добре організуєш процес – і принаймні на шахи знаходитимеш час. І на поїздку на Канари.

- Коли ви сіли писати свою першу книжку? З чого це раптом?

- Я дивилася новини по “1+1”. Йшлося про конкурс “Коронація слова”. І тут я замислилася над тим, чому мені, людині, яка багато читає і якій тоді було під тридцять, з української сучасної літератури цікавим є хіба юний письменник Любко Дереш?.. І я зухвало вирішила сама щось написати. Тим більше, що від дитинства весь час щось писала “для внутрішнього користування”. Написала за два тижні роман з невеличких новелок “Забавки з крові та плоті”. Яким же був шок, коли отримала Гран-прі конкурсу! Коли я відправила цей роман на конкурс, то вже відчула потребу не зупинятися. Сідала і писала, ще не знаючи, чим закінчиться мій експеримент.

- Це феномен – українська російськомовна інтелігенція пише художні книжки державною мовою, спілкується у побуті державною мовою, і дедалі вправніше вдосконалює це вміння.

- Я пишу, обкладена словниками. Вчуся на книжках своїх колег. У мене так склалося, як у багатьох: я народилася у Києві, в університет вступила ще за Союзу, а закінчувала його вже за незалежної України. Підручників з міжнародного права, та й з вітчизняного, українською мовою також ще не було. Тому по-справжньому почала опановувати мову вже як державний службовець, коли пішла працювати у міністерство. І лише відтоді, як почала писати українською, почуваюся все більше впевненою. Зараз два романи пишу паралельно. Абсолютно різні. Із задоволенням працюю над смішним циклом оповідань для дітей – це мій перший досвід. Якщо мені вдасться написати для дітей книжку, яка їм буде подобатися, як мені подобався у дитинстві “Мумій-Тролль” та “Карлсон” – буду щасливою. Сподіваюся, що в листопаді вийде моя перша дитяча книжка “Казка про Лізу та Цюцю П., або Правдива історія про справжню дружбу” у київському видавництві “Грані-Т”.

- А що ви для дитячого журналу пишете?

- Веду колонку порад для дітей “Як поводитися з батьками”. Наприклад: що робити, коли мама прийшла у поганому настрої? Що робити, аби тобі купили цуцика? Що робити, коли отримав погану оцінку? Як поводитися в новому класі та новій школі? Практичні речі раджу. Це складніше, ніж колонка для дорослих жінок у “Жіночому журналі”.

- У ваших книжках - хороші динамічні діалоги. Як їх складаєте?

- Мені подобається їх красти. Підслуховую, кращі варіанти записую – і потім вставляю у свої тексти. Мала навіть таку ідею – пройтися містом, заходячи у кав’ярні, у крамниці, посидіти у парку і занотовувати усі уривки розмов. Вийшов би такий роман у діалогах.

- Не виникало бажання закинути свою адвокатську практику – і повністю зайнятися улюбленою справою?

- Ні. Я ж на юриста вчилася. У цій сфері з 1993 року. Якби мені перестала бути цікавою юриспруденція – перестала б нею займатися, але вона мені цікава. Я працювала з усіма міжнародними (вільно володію англійською мовою) організаціями, які працювали в Україні, - для Ради Європи, для ОБСЄ, для Світового Банку, для ООН... Маю величезний багаж знань і досвіду. І це має вияв у грошовому вимірі. Я фінансово незалежна жінка. А щодо літератури, то тут тільки починаю. Знаю, які у нас тиражі і які гонорари письменників.... У літературі лише переклади на іноземні мови дають можливість письменнику почуватися впевнено у фінансовому сенсі. Наразі не маю жодного перекладеного твору. Але я готова працювати і чекати - поєднувати дві справи мені вдається.

- А як багато вам треба для того, аби почуватися фінансово незалежною?

- Іноді мені здається, що дуже мало. Будиночок, Інтернет і їжа. Мені потрібний Інтернет – без щоденного спілкування електронною поштою з друзями, у тому числі з інших країн, себе не уявляю. Інтернет вимагає небагато фінансів. Хочу маленький будиночок в мальовничому куточку країни, бажано, де тепліше. І мені потрібна їжа, з якої я, власне, не роблю культу. От і усе.

- А одяг?

- От! Отут і починаються проблеми. Тому що той мінімум, про який я говорила, мене задовольнятиме, коли мені буде років за п’ятдесят. А зараз можу зізнатися, що я “шмоточниця-маніячка”. Підозрюю, що це хвороба...

- А може, ви так стреси і напруження знімаєте?

- Ні. Це хвороба. Я не можу стриматися і купую, бо впевнена, що це все мені знадобиться. Можливо, соціум певною мірою це мені нав’язує? Коли у мене буде будиночок, я ходитиму там лише у футболках та шортах. Я замислилася – скільки у мене “витребеньок” на шию! Просто шалена кількість, під кожну блузочку. Але мені подобається моя шия, і я хочу її прикрашати. Під час цьогорічного Форуму я придбала цікаве авторське мідне намисто у крамниці в “Дзизі”, а також дуже зраділа, коли зустріла свою улюблену художницю пані Марію, у якої придбала кілька барвистих керамічних прикрас! Просте жіноче щастя.

- А де ви тримаєте цю шалену кількість витребеньок?

- Є таке чудове західноукраїнське слово оферма. Щодо моїх прикрас, то я є саме офермою. Можу взяти горнятко для кави – і побачити у ньому намисто, яке невідомо куди скинула позавчора. Намагаюся тримати їх у порядку, хоча це мені погано вдається. Знайшла вихід – чіпляю їх на гачки, розвішую на стіні.

- У багатих свої “примхи”...

- Я такою була навіть тоді, коли отримувала у юридичній конторі п’ятнадцять доларів на місяць! Це був 93-й рік. Нас тоді використовував один викладач – він заснував фірму і міняв молодих фахівців, маючи їх за безкоштовну робочу силу. Але ми йому залишилися вдячні – це був надзвичайний досвід. Я вчасно пішла звідти. Навіть за дуже малих грошей я завжди намагалася виглядати стильно. Я і тепер можу будь-кому скомпонувати новий вигляд за малі гроші – купити недорогий шалик, підібрати недорогу прикрасу – і жінка виглядатиме стильно.

- Може, це вміння у вас з часів, коли ви працювали манекенницею у В’ячеслава Зайцева?

- О Боже, знову Зайцев! Мені точно колись напишуть на гробівці: “Вона працювала із Зайцевим...” Ні, це у мене від мами. Вона має чудовий смак.

- А фігура у вас від природи струнка чи тримаєте себе в жорстких рамках?

- Я миттєво відчуваю навіть два зайвих кілограми – мені важко стає себе носити. Але два кілограми важче скинути, аніж, скажімо, п’ять. Це дуже небезпечна цифра. Я вмію себе обмежувати. Однак коли у мене поганий настрій, то я краще з’їм морозива і вип’ю солодкої кави. Бо найголовніше – це хороший настрій. Лише у доброму настрої можна приборкати свою вагу. А дієти – це не для мене. Я мала проблеми зі здоров’ям – виразку, пухлину у жовчному міхурі. Змушена була сидіти на дієті. Досить.

- Ваші подруги – це один і той же склад “по життю”, чи він змінюється?

- Подруги нанизуються, як перлинки у намисті. Минулого року познайомилася з Ірен Роздобудько – на зустрічі з читачами, і тепер навіть важко уявити себе без неї. Деякі мої подруги зі студентських часів досі повірити не можуть, що я почала писати. У нас була дуже дружна група в Національному університеті імені Тараса Шевченка, ми дотепер у першу суботу квітня святкуємо разом День юриста, День факультету. Йдемо у якийсь ресторан. Цього року прийшли у “Дежа вю”, а там лежав журнал “Зефір” - зі списком десятьох найуспішніших письменників України. Однокурсники почали його гортати, побачили мою фотографію. “А ти тут що робиш?.. То це ти?!”

- Ларисо, ви нещодавно дозволили собі сказати публічно: “Жінка – істота полігамна”...

- Я не боюся говорити відверті речі. Це мій природний стан. А що – чоловікові можна закохуватися, а жінка нехай любить одного-єдиного все життя? Я не сприймаю, коли людина складає руки і змирюється з тим, що їй “не щастить”. Я швидко закохуюся. Але якщо мені стає нецікаво – швидко усе змінюю. Знаю, що заради дітей не варто тримати того, що не тримається купи. Діти відчувають фальш більше, ніж дорослі, страждають від неї більше, аніж ми думаємо. І, що найгірше, це відбивається потім на їхньому дорослому житті. Якщо дівчинка бачила, що мама зневажала чоловіка – це обов’язково позначиться на її подальшому спілкуванні з чоловіками. Краще розійтися – і залишатися друзями. Жінка, звичайно, берегиня. Але якщо один намагається розпалити вогнище, а другий ллє туди воду– нічого доброго з того не буде.

Київ.
На фото: Про держслужбовців Лариса Денисенко знає все.
Галина ВДОВИЧЕНКО