Розмова з Ларисою Денисенко, українською письменницею, адвокатом, тележурналісткою та фотомоделлю 

Днями, як уже повідомляла «Газета», в столичному кнайп-клубі «Купідон» вручали «Літературний Олімп» від «Книгарні видавців», мережі «Книжковий супермаркет» і найбільшої книжкової гуртовні в Західній Україні «Книжкові джерела» (Львів). Із-посеред десятка вельми оригінальних номінацій чи не найпрестижнішу отримала київська письменниця Лариса Денисенко. Вона стала лауреатом премії «Найбільш украдена книжка»: саме її роман «Корпорація ідіотів» найчастіше крали з книгарень минулого року.

— У вас доволі нетипове поєднання професій: адвокат, письменниця, а віднедавна ще й тележурналістка. Поєднувати все це, мабуть, непросто. Як вам удається?

— Ще недавно я сказала б щиро, що поєднувати це легко, бо від усього отримуєш задоволення. Але тепер почала відчувати втому, можливо, через те, що я три тижні відхворіла на гострий бронхіт (від Різдва до Різдва), а може, тому, що потрібно обережніше ставитися до себе, проте, як і більшість українських жінок, про себе думаю в останню чергу. Річ у тому, що кидати юриспруденцію не хочу, оскільки мені цікаво знаходити виходи в безвиході, цікаво працювати із законодавством, тим паче нашим — воно несподіване, ти фактично працюєш, наче сапер. Попри це, я почала скорочувати кількість клієнтів і не беруся за певні справи. Телебачення мені цікаве перш за все тим, що є змога бути автором, а не лише ведучою. А також нагодою розповідати про всі культурні події та митців — особливо про книжки та літераторів — співвітчизникам та українцям, котрі мешкають за кордоном. Мені нібито вдається робити це, і вважаю, що це важлива справа. Не писати не можу. Якщо навіть не пишу, то постійно думаю про це. От побачила сьогодні втомленого чоловіка на лавці в метро, він схилив кудлату голову, і в голові склалося саме собою: «Його голова нагадувала мені мертву птицю». Схоже зі мною трапляється постійно.

— Котре із занять є найважливішим?

— Це важке запитання, постійно думаю про це і поки що не знайшла відповіді. Вже не пам’ятаю, в якому віці, але мені спала на думку така річ, що людина — сама собі Одіссей, а водночас — золоте руно, тому ти постійно перебуваєш у пошуках самого себе та свого місця… Мені здається, коли знайду відповідь, що є найважливішим, і відчую, що це — правильно, це — абсолютно моє, стане дуже легко, проблема вибору між-між-між відпаде. Допоки на обрії не з’явиться щось нове, що змусить мене знову непокоїтися!

— Розкажіть трохи докладніше про свою програму «Документ +» на телеканалі «1+1».

— «Документ +» — культурологічна нічна програма каналу «1+1 International» (вона виходить і на «1+1»), створена насамперед для того, щоб закордонні українці були більше обізнані з культурними подіями, які відбуваються на їхній батьківщині. Знали людей, котрі творять саме зараз. А також тих, хто творив колись. Розумілися на сучасному українському малярстві, кіно, музиці, театрі, мультиплікації, карикатурі, балеті, літературі, музейних справах. Дуже шкодую, що мої співвітчизники можуть дивитися цю програму тільки вночі. Тому що я жодного разу не розчарувалася в тих гостях, з якими спілкувалася в ефірі. Це неймовірні, світлі й талановиті люди, про них обов’язково треба розповідати. Мені ця робота в задоволення — поліпшується настрій, очі блищать і хочеться творити.

— Свого часу ви були й фотомоделлю. Нетиповий досвід для письменниці…

— У 1980-х роках сталося так, що я почала працювати на різних модельєрів і фотографів (вони тоді не звалися кутюр’є), зокрема й на показах В’ячеслава Зайцева. Говорили, що я перспективна, але я зрадила їх, бо різко припинила рости. В сьомому класі, коли все це починалася, була такого зросту, як і тепер, але для подіумної кар’єри 170 см — це замало. Вся ця модельна історія почалася з того, що до мене причепився на вулиці «дорослий хлопець» (я тоді так називала хлопців за двадцять) і запропонував спробувати себе як модель. Звісно, що я читала детективи й була обізнана щодо вуличних зґвалтувань, тим паче це була улюблена жахалка моєї мами, тому сказала, що мене це не цікавить. На це він відповів: «Ось мій телефон й адреса. Приводь із собою злу вівчарку, батьків, подругу, хлопця, ми нічим таким не займаємося». Зрештою, мені стало цікаво, пішла. Про цей період свого життя не жалкую, бо він навчив мене відчувати власне тіло, розумітися на одязі та косметології, тримати спину та не втрачати обличчя й у буквальному, й у переносному сенсі.

— Чи не думали колись писати детективи, використовуючи найцікавіші випадки з адвокатської практики?

— Колись письменниця та сценарист Марина Меднікова, велика провокаторка, намагалася переконати мене в тому, що мені треба писати детектив про сильну жінку, яка досліджує корупцію. І яка закохується в підступного корупціонера. Певний час я досліджувала корупцію з наукової точки зору, очолювала національне відділення неурядової міжнародної антикорупційної організації Transparency International, і в мене було достатньо матеріалу, щоб написати гостросюжетне чтиво. Проте не змогла. Навіть почала щось писати, але мені самій від того писання було смішно. Всі герої виписувалися рідкісними телепнями, це був не гостросюжетний детектив з любовною лінією, а абсурдна комедія. Отже, детективи — поки що не моє. Хоча не відкидаю наміру колись написати містичний детектив. А адвокатську роботу не слід романтизувати, це — кров і піт, побутові чвари та стоси родинної ненависті.

— Сьогодні готують до друку два ваші романи…

— Роман «24:33:42» торік уже виходив у літературному часописі «Київська Русь» (IV число), він про стосунки жінки тридцяти трьох років із закоханим у неї чоловіком сорока двох років, в якого є дорослий син двадцяти чотирьох років, котрий не хоче визнавати свою нову «потенційну» матір. Я вирішила дослідити людські стосунки на прикладі цієї трійці. Про ситуації, які виникають, розповідає головна героїня та два головні герої. Ситуації, як і герої, різні: смішні, сумні, розкуті, сором’язливі, — зрештою, як наше життя. Однак мені закортіло, щоб у цієї історії був щасливий кінець. Роман «Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць» — історія розбіжностей сприйняття дорослих людей, чоловіка та жінки, одне одного.

— Як пишете твори — спершу виникає задум і ви записуєте його, чи перипетії сюжету є несподіванкою і для вас самих?

— Спершу завжди виникає задум і назва, а вже потім або я закручую перипетії, або вони кружляють мною. От, скажімо, «Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць» спочатку народилися у вигляді оповідки «Сова та Жайворонок». А вже потім мені захотілося розвити це оповідання в більшу за обсягом історію, змалювати внутрішній і зовнішній світ героїв через інших людей. «Корпорація ідіотів» народилася через те, що я побачила нікчему, який заплутався, побачила все його життя, і мені самій було необхідно, можливо, навіть трохи брутально, виписати світ державної служби. Коли писала «Кавовий присмак кориці», то звільнялася від того прояву своєї особистості, який мені заважав жити та непокоїв. «Танці в масках» — роман повністю народжений моїм перебуванням у Сеулі. Зараз пишу роман «Зібгане обличчя». Поштовхом до нього слугували дві фотографії, які потрапили мені на очі: одну знайшла у фонтані, це була зібгана світлина, на якій я побачила своє обличчя! Хтось фотографував інших людей, вони були в центрі, а поруч — я. А іншу ми знайшли в закинутому піонерському таборі біля Москви, вона дуже дивна: там діти, прив’язані до дерева й напівроздягнені. Народився сюжет про людей, одержимих цими фотокартками, пошуком…

— Чи маєте зв’язок зі своїми читачами?

— Я дуже відкрита людина, іноді мені це шкодить, але значно більше додає позитиву. Із задоволенням спілкуюся з людьми на форумах, і з тими, хто до мене приязно ставиться, і з тими, хто не дуже любить. Дуже люблю спілкуватися з молоддю, відчуваю, що сама здатна перетворитися на підлітка. На прозу реагують по-різному: хтось захоплюється, хтось — сварить. Дехто пише, що «Кавовий присмак кориці» — друга улюблена книга після «Нестерпної легкості буття» Мілана Кундери, хтось — що це марудне читво, а для когось це «присмак, який назавжди залишиться в моєму серці». Подобається, що моя перша книжка «Забавки з плоті та крові» стоїть на маленькій спеціальній полиці сина одного відомого київського критика, де є місце тільки «Забавкам…» і книжці про східні єдиноборства.

— Котрою з книг найбільше задоволені?

— Мабуть, здивуєтесь, але улюблена видана книжка — «Кавовий присмак кориці», не можу пояснити, чому люблю її більше за інших. Можливо, саме через те, що не можу пояснити чому, я її й люблю.

— Знаю, що пишете і для дітей. Чи відрізняються процеси писання дорослих і дитячих текстів, і чим саме?

— Я взагалі боялася писати для дітей, хоча мріяла вигадати якщо не Карлсона, то інше кумедне створіння, справжнього приятеля дітлахів. Однак стримувала сама себе, боялася, що не зможу знайти правильну інтонацію. Наважилася тому, що в мене повірила Тетяна Щербаченко, головний редактор «Соняшника», за що я їй вдячна, бо вона дала нагоду зрозуміти, що я зможу! Почала творити колонку порад «Як приборкувати дорослих», а потім написала серію казок про істот Шушу та Гагу, смішні оповідання для дітей і дорослих, зараз пишу цикл казок про лісовеня, домовеня та водяниченятко. А з легкої руки видавництва «Грані-Т» я — один із гравців команди «Дорослі письменники для дітей», пишу казки про дівча Лізу, її друзів і казкову Цюцю П. та її приятелів, вже вийшла перша книжечка, планують запустити цю казкову серію по шість казочок в одній книжці. Різниця в написанні текстів для дорослих і для дітей, на мій погляд, є: ти маєш зрозуміти, що твоя книжка, ти сам — через брак часу в батьків цієї дитини — можеш бути тим самим єдиним порадником у її житті, це треба цінувати і відчувати відповідальність. Відповідати потрібно за кожен текст, але дорослий цілком спроможний, на мою думку, мати та нести свою відповідальність за прочитання твого тексту. А дитина — ні.

— Як проводите вільний час?

— Намагаюся отримувати задоволення від усього, що роблю. Люблю різноманітні жарти, я щаслива, коли мені випадає нагода працювати з людьми, котрі мають почуття гумору. Якщо ж говорити про класичну форму «вільного часу», це — книжки й інтернет (щоправда, тут виникає небезпека поринути в роботу!), тепле спілкування з родиною та друзями, шашличний, активний риболовний і пасивний морський (книжка, пузо, писок догори!) відпочинок. Багато позитиву додає спілкування з моєю собакою, в неї такий кумедний писок і стільки любові в очах, що неможливо не усміхнутися. Сьогодні, коли я спілкувалася з клієнтом в одній із кав’ярень, мала нагоду захопитися хаотичними зграями ворон. А потім сміялася над малесенькою собачкою, яку якась пані взяла до лантухової крамниці, а це мале цуценя підглядало по роздягальнях.

— Чи любите мандрувати, й куди саме?

— Люблю нові міста, краєвиди та країни. Інколи в чужинній місцині граю в гру, що я — не я, а хтось інший, і змінюю свою звичайну поведінку. Це цікаво, але буває небезпечним, залежно від того, в який бік змінюється поведінка! Мені завжди в радість повертатися до Львова, Кракова, Вільнюса, Тракая, Каунаса, Сігулди, Праги, Риги, Роттердама, Лейдена. Подобаються неспішні європейські міста. Але інколи тягне навідатися до Н-Й, Лондона, Токіо та Сеула. Моя мрія — дістатися до Австралії, але постійно щось заважає. Та це ще встигну. Зараз мені хочеться мандрувати Україною, бо Україна — то є любов.

21 лютого 2007 Наталка Сняданко