|
|
історія Шу про французьке кохання та походження смугастого светрика |
|
|
|
Тоді я перебувала в першому шлюбі, я вже давно розуміла, що він є таким, який називають – невдалий. Це розумів і мій перший колишній чоловік. Але до того моменту, коли він намагався повісити Марлена на шовковій краватці, було ще далеко. Я зрозуміла, що помилилася, він зрозумів, що прорахувався, наче ми зізналися в цьому перед собою, але назовні ці зізнання ще не виносили. Чогось чекали, невідомо чого. Як юна вагітна дівчина: а може само минеться? Розумієш, що не минеться, але все одно віриш. Я була молода і прагнула справжнього кохання. Мені здавалося, що воно є в усіх знайомих мені дівчат. Навіть у самих пришелепкуватих та незначних, не кажучи вже про тих, хто поводився як переможиці.
Етьєн Легран, ось як його звали. Можна було б закохатися в одне тільки ім’я, угледівши його в газеті в рубриці „За кордоном”. А він був не за кордоном, він приїхав до нашого університету, викладати французьку. Яким він був? Це – важке запитання. Виявляється, не так вже й просто описати кохання, бо тоді розумієш і хвилює тебе тільки одне: це ВІН. І не суттєвим є те, як ВІН виглядає. А коли усвідомлюєш, що це не ВІН, виявляєшся прискіпливою оцінувачкою, і в більшості випадків він виявляється звичайним, нічого особливого. Але чого ти тоді впадала за ним наче сліпа дурепа? Треба визнати, що красунчиком він не був. І я його таким не вважала і на той час, коли він був ВІН. Викладач французької Етьєн Легран був доглянутим чоловіком, тоді це траплялося з чоловіками рідко, та й з жінками також. Від нього гарно пахло. Чимось м’ятним та терпкуватим. В нього було задовге як на чоловіка волосся, я не любила довге волосся у чоловіків, але йому пасувало. Воно торкалося його шиї, нижче вух сантиметрів на десять. Сорочкові комірці він ніколи не викладав, він підіймав їх так, що вони ховали мочки його вух. Він не вдався ні зростом, ні статурою. Сухорлявий, без натяків на зайняття спортом, втім, без натяків й на пивний живіт. А ще він все знав про французьке життя, і, відповідно, про французьке кохання. Ми тоді вважали, що нічого чуттєвішого та пристранішого, ніж французьке кохання, і бути не може. Окрім, можливо, італійського. До нас він ставився поблажливо. Малеча, яка нічого не знає про смак, що вже казати про присмаки. А дівчата від нього шаленіли. Сказ. То був просто сказ. Я побачила деяких дівчат, з якими довго вчилася та не звертала ніякої уваги, небезнадійними! Вони почали фарбуватися, купували тонкі панчохи, вигадували щось з волоссям. Геть усі! Заміжні, розлучені, розкуті та незаймані, фатальні та сором’язливі. Всі.
Я знала точно, що він ні з ким з нас не трахався. Цю інформацію мені (мабуть, що й не тільки!) здала руда Лана, шикарна та схожа на Ніколь Кідман методистка на кафедрі, до якої його прикріпили. Біла шкіра, маленький зухвалий ніс, сині магнетичні очі — Лана була надзвичайна. Взагалі-то її звали Світлана, але Свєткою її ніколи ніхто не називав. Виключно — Лана. Я подарувала їй ясминні „Анаїс-Анаїс”, які мені презентувала свекруха. „В нас на кафедрі подейкують, що він - гомосєк.” — „Та ти що? Ні... ну, як таке може бути?” — „Ну, розумієш, в нас особлива кафедра. Майже всі сплять з усіма, а хто не спить – або падлюка, або збоченець.” — „Може, він розгубився? Тут стільки жінок, він нікого не знає.” — „Ох, ну я не знаю. Що тут треба знати? Це що — іспит, щоб щось знати?” — Лана знизала своїми тендітними плечима.
„Але в нього є дружина. Розумний чоловік, знає, за ким простіше сховатися. Зараз я покажу тобі її фотокартку.” — Я зайшлася у захваті. — „Де ти це взяла?” — „Ти ж знаєш, цих іноземців, де б вони не були – постійно закарбовують весь простір своїми родинними фотокартками. От він в поставив фотку своєї дружини. Рамка була класна. Срібна. Я свою фотку в неї запроторила, а що?” „Та нічого. А він тобі щось казав з приводу, куди вона зникла?” — „А я що – матеріально відповідальна? Чи я тут підписувалася усе це лайно доглядати? Це що – курсові? Знайшли дурну. Я йому так і сказала, що в нас таке робити не прийнято, що хтось, мабуть, подумав, що це – кіношна зірка, та поцупив.” — З прямокутника десять на п’ятнадцять на мене дивилася тендітна темноволоса француженка, з гарною зачіскою–каре. Я вирішила, що вона на мене схожа (недарма мою зовнішність називали саме французькою!), і вирішила діяти. Фотокартку Лана мені продала за десять баксів, і я пішла до перукарні.
Всі навколо казали, що мені дуже пасує ця зачіска, він на це не реагував. Я не знаю, що слугувало поштовхом, можливо те, що на ньому в той день був яскравий червоний светр, але я чітко збагнула, чим я можу його вразити. В батьковій енциклопедії я знайшла те, що мені потрібно. „Державний прапор Франції складається з синьої, білої та червоної вертикальних смуг. Синій колір символізує святого Мартінія, покровителя міста Париж. Червоний колір – колір полум’я вогнищ та сердець. Білий колір – це символ французької національної героїні Жанни д'Арк. Його кольори деякі пояснюють як три слова національного девізу: „Свобода, рівність, братство...”
Я бігала по крамницях весь день, як навіжена, але придбала все необхідне для об’Етьєнування. Три светрики. Три кольори. Синій. Білий. Червоний. Коли в нас була лекція, я вдягла синій, він найбільше пасував до моїх очей (але з собою в мене були і два інших), та перевдягалася в туалеті, знову забігала до аудиторії вже в білому, а через якийсь час – просилася вийти не хвилинку, і з’являлася в червоному. „Ти збожеволіла?” — запитували мене. — „Що все це означає?” — „Слухай, давай нарешті підемо вип’ємо кави. Ти така сьогодні жвавенька... Або, про що я говорю? Пішли їбатися?” — Ніхто не збагнув, що це символізує!!! Вони й гадки не мали, заради кого все це відбувається. А в мене були напоготові пояснення, я завчасно їх підготувала. „Чоловік вранці подарував мені три светри. Я Катьці обіцяла показати, бо вона мені не вірила”. Катька була моєю змовницею, лише загадково посміхалася. Взірець довершності — Етьєн Легран — мною зацікавився, він зрозумів натяки трьох кольорів. Але поки ніяк не реагував, але почав вирізняти.... І тоді я вдалася до другого етапу свого плану.
Мій білий светрик мав перетворитися на офіру! — „А якщо воно потече?” — запитала Катька. — „Не потече. Я під дощем коловродити не збираюся. І митися в ньому також.” — На столі лежала наша офіра та дві коробки з синьою та червоною гуашшю. „З Богом?” — несміливо запитала Катька, бо я довірила перетворювати светр в французький державний прапор їй, сама я не могла риску рівно провести за допомогою лінійки. — „Ті, хто вірує в мене, – за мною!” — урочисто проголосила я.
Я відразу зрозуміла, що він – мій. Бери голими руками. Як завжди його погляд блукав колами, але починав з мене та завершував великі та малі кола – мною. Моїм светром та моїми грудями. Я не знаю, чого він хотів (та й навіщо це знати?): збагнути навіщо це мені, зрозуміти, що я від нього хочу, а швидше за все: він просто любив гру так само, як і я. Та й взагалі йому було приємно бачити триколір Батьківщини на дівчачих грудях, які були схожі на личка пухких немовлят з носиками-піпками.
Коли ми почали роздягатися в квартирі, яку йому знімав університет, маленькій, викривленій, але в центрі міста, раптом він скрикнув та відсахнувся. Моє тіло було в синьо-червоних патьоках, деякі були фіолетові. „Мон Дье, що це?” — Я його розуміла, хочеш трахати дівчину, а не добряче відбиту м’ясниками тушу. „То – гуаш.” — „Татуаж? Але навіщо такий?” — „Ні, гуаш. Фарба. Я фарбувала светр. Під прапор.” — Через збудження я спітніла, і білий светр мстився мені за те, що ми з Катькою здолали його незайманість. — „Ти фарбувала светр? Навіщо?” — „Для цього” — сказала я і поцілувала його. Гомосексуалістом він не був, але про те, що кохалися і він був у мені, я розуміла тільки по ритмуванню його носа об мою шию (я тоді ще подумала, а що буде, якщо він зламає ніс об мою шию?) В нього був маленький член. На підлозі купою валявся ще один державний прапор Франції: його сині плавки, мій білий ліфчик та мої червоні (парадні з мереживом!) труси.
|
|
|
|
