|
|
Уривок з роману „Кавовий присмак кориці” |
|
|
|
7 та 9 глави від імені Аліси
8 та 10 глави від імені Олеся
VII.
Сіро-блакитний. Як то казав Гоголь? «Блакитна фарба сірого кольору», щось таке. Майже
такого відтінку, як смуга на правому боці мого носа. Кажуть, що на смаглявій шкірі синці проявляються не відразу. Ха. Але ж це залежить від того, як постаратися. Інакше кажучи, багато чого залежить від того, хто тобі його, цього синця, наставив.
Його палець влучно пірнув у піке на мій ніс, наче рапірою (туше?), і вже на його правому боці починає свою копітку роботу маленький маляр, непомітний для людського ока,
сумлінно замальовує мого носа фарбою блакитно-сірого кольору. Мій ніс схожий на пір’я голуба. Сизого голуба. Кольором він схожий і на цей вагон у Паризькому метрополітені.
Так, я вже в Парижі. Я тут не живу, ні. Тут живе мій коханець, П’єр. Мій пекучий біль. Неврівноважений французький журналіст. Ми здибалися з ним у Страсбурзі, він вдавав, що дуже зацікавлений доповіддю щодо відсоткового співвідношення жінок та чоловіків у парламентах країн-членів Ради Європи. А я позірно вірила в його зацікавленість цією злободенно-нуденною доповіддю. Кожен із нас був фахівцем у тому, щоб як слід те, що треба, вдавати, і кожен із нас одразу зрозумів, із ким, власне, він матиме діло. І чи матиме взагалі? Як ви бачите, кожен із нас вирішив, що з цією особою непогано би було зайнятися коханням, придивитися одне до одного й таке інше. До такого іншого належало те, що П’єр міг зупинятися в мене, коли прибував до Страсбурга, а я могла залишатися в нього, коли навідувалася до Парижа. Що ж до П’єра, то він завжди підкреслював те, що є людиною практичною й ощадною, а житло у Франції недешеве. Ми ж швендяли до Парижа та Страсбурга часто.
Коли мене не було вдома, П’єр кидав речі в моєї сусідки Марти, вона обурювалася, погрожувала викинути їх за двері, але П’єр анітрохи не хвилювався за свої манатки, бо був переконаний у своїй надзвичайній привабливості, якій неможливо протистояти. Але, насправді, Марта від нього мліла. Від нього мліли всі. Високий, весь якийсь блискучий, мармуровий. Чорне волосся, очі барви гарячого шоколаду, жваві, «ліжкові». Американці про такі говорять: «bed eyes». «Очі, що запрошують у ліжко». Хочеться їх лизнути, аби відчути шоколадний, трохи гіркуватий, присмак. П’єр кидав речі, брав телефон, виходив із дому і, примостившись десь на каналі, заходився обдзвонювати численних приятелів і приятельок. О, скільки в нього було приятельок. Марта ж утихомирювалася й хутко телефонувала мені: «Він приїхав». Інтонація, з якою вона говорила, була неповторною, таким голосом вона сповіщала лише про нові кофтини, куплені на розпродажу в Німеччині (три однакові, різного кольору, але за ціною однієї) та про П’єра.
Я відчула запах метро. Суміш запахів клошарів, потягів та смажених каштанів. Маленькому, що зазнав теплової обробки, плодові не вдається перемогти запахів людини та машин. Так, куди мені краще потрапити? Montparnasse, Saint Michele, Odeon, Chalet, Raspail, Vavin, Trocadero? Втім, усе це не важливо. Зараз значно важливіше — звідки, ніж — куди. Вагончик рушив. Чотири відкидних стільчики стукнули по стіні, наче повідомили про антракт в Опері. Заходять — виходять. Виходять — заходять. У великих містах завжди мешкає занадто багато людей. Коли б людей було менше, міста б мали приємніший вигляд. Більше смажених каштанів — менше людей, і все буде добре. Треба підсунути це гасло команді Ле Пена.
У мене величезна торба. Коли я сіла й поставила її собі на коліна, то стала скидатися на
гральну карту з мультиплікаційних фільмів про Алісу. Голова, прилаштована на великому прямокутникові. Скуйовджене волосся. Ніякої зачіски, парижанки не схвалюють, коли ти не маєш зачіски, крім прямого розплетеного волосся за умови, що ти молода, тому — дурна.
У Парижі дощ. Небо плаче, і плювати йому на те, що своїм сумним виглядом псує настрій багатьом людям. Людям, що йдуть у справах, що повертаються зі справ. Людям, що цокають підборами по брукові. Людям, що, зціпивши зуби, простують по соціальну допомогу. Людям, що виглядають на чужі гаманці. Людям, що підтримують ультра-правих. Людям, що вирізають тих, хто не визначився. Людям, що поспішають за щастям. Людям, що
полюють на синього птаха.
Знову ці вірші. Вкотре я сідаю на цій станції в котрийсь із сіро-блакитних вагончиків, і мої очі наштовхуються на ці вірші. Написав їх, мабуть, якийсь розумник. Дуже дрібно підписано, хто саме. Хто ж цей герой, що ночей не досипав, аби його віршами було прикрашено вагончик потяга в метрополітені? А може, навпаки, помер би вдруге, коли б дізнався, де саме знайшли місце його улюбленим віршам. Цілком можливо, що вірші взагалі не підписано. Із французів — станеться. Вони неабияк пишаються своєю культурою. Може, з самого першого рядка кожен пересічний і — авжеж, що — освічений француз, а також іноземець, раз уже занесло його до Парижа, має впізнати автора і пройнятися духом піднесених віршів. Не помічаючи того, й собі буркочу: «І Всевишній вітром нас попередив...», — очі зупиняються на рядку, надряпаному дещо сучаснішим розумником: «Ідіть усі в дупу, лайно». Молодий араб сидить навпроти мене. У в’язаній шапочці. Шапочка на ньому — наче з мого дитинства. А можливо, такі шапочки носили і в його дитинстві, але я не знаю, яким воно було, його дитинство, добре, що я ще пам’ятаю своє. У нього тонкий, гнучкий ніс і сірі очі, неймовірні для араба великі сірі очі, схожі на мої. Він мене чує. О, виявляється, він мене чує. Він подає мені знак. От уже не пам’ятаю, що це означає. Чи знак пацифістів, чи «пішли потрахаємося, крихітко». Це два вельми схожих один на одного знаки, мені колись пояснювали різницю. Я показую йому якусь комбінацію. Скручені пальці. Про всяк випадок. Він насмішкувато відвертається від мене. Сподіваюся, що в цій забутій сонцем місцевості мій жест не означає ніякої фарбованої в расову ненависть штуки. Я ж бо категорично проти расизму. В мене расизм не пройде. Я працюю в Раді Європи. Там усі проти расизму. Принаймні так написано в кожній їхній розумній брошурі.
Поруч зі мною сидить утомлений чоловік. Доглянутий та втомлений чоловік, нестерпно схожий на мого приятеля Жермена, коли той перебере з вечора червоного винця. Він так само мене чує. Виявляється, вони, люди, що сидять поруч у метро, дослухаються до чужого буркотіння. Дивно. Зазвичай я боюся дивитися на людей у метро. Адже це не люди, це — тіла. Люди десь в іншому місці, придивіться до облич пасажирів. Це — відсторонені обличчя. Тіла їхні сидять, а люди мандрують, лаються з іншими людьми, домагаються для себе підвищення заробітної платні, шукають арґументів щодо своєї несхвальної поведінки, вигадують причини запізнення на роботу, копають картоплю, лупцюють діточок, хтось замислює вбивство. Дехто мандрує рядками книжок і грається зі словами для кросвордів. Усі є, всі на місці, але нікого нема. Ти їдеш із тілесними оболонками, хіба не жахливо? Зізнайтеся — жахливо. А так само зізнайтеся, що ви самі поводитеся так само. Але тут мене
чують. Не все втрачено в цьому Всесвіті. Мене переповнює почуття гордощів за французьких користувачів метрополітену. «Усе втрачено в цьому Всесвіті», — довірливо
каже псевдо-Жермен до мене. — «Мені сьогодні вранці подали розігрітого круасана! Ви тільки подумайте, мадемуазель, вони його гріли. І після цього думають, що я їм із задоволенням викладу традиційні чайові? А вони, хочу наголосити, чималі. Лише мої чайові заслуговують на те, щоб мені подавали свіжий, щойно випечений круасан». Він завершив свою промову. Я меланхолійно відкриваю торбу, розгублено киваю, виймаю книгу. Псевдо-Жермен додає: «Правда, нещодавно ябув вимушений переїхати до кепського кварталу». Помовчав. «Тимчасові труднощі, мадемуазель». Я з розумінням киваю й відкриваю книгу. Кому ж невтямки «тимчасові труднощі», та вони в усіх є. Кляті тимчасові труднощі,
кляте тимчасове життя.
Я читаю Кортасара. Якесь його оповідання якраз про метро. Про одного дивака, що обирав
дівчину в метро і спостерігав: збігаються чи ні їхні маршрути. Якщо не збігалися, він продовжував гру, але з іншою дівчиною. А якщо збігалися, то я вже не знаю, що було. Кортасар так само не знає, це, я так гадаю, тому, що він про це не написав. Узагалі-то нецікаво для літератора, коли щось збігається. Якось не по-літературному. Замало почуттів. Той кортасарівський герой давав ім’я дівчині, котра його цікавила, та її відображенню у вікні. Зовсім різні імена. Наприклад, Ана та Марґіт. Відтак я читаю про Ану, читаю й
про Марґіт, про кортасарівського героя (куди ж без нього), про те, як він дивиться на Ану, як він дивиться на Марґіт, і раптом чую: «Як можна познайомитися в метро? Тут усі заклопотані чим завгодно, але не спробами зав’язати приємне та довготривале знайомство». В мене потіють руки. Кортасар — письменник неспроста. Колись я сказала П’єрові, що Кортасар — певною мірою Булгаков. П’єр страшенно розлютився. Гадаю, що який-небудь інший затятий прихильник творчості Кортасара ще більше розлютився б. П’єр принаймні захоплювався російською прозою. Чи вдавав, що захоплювався. П’єр любить і вміє вдавати, що він чимось чи кимось захоплюється. Це неабияк йому допомагає, з огляду на те, який спосіб життя він провадить. Розпусне створіння із завжди готовим до вивчення тілесних територій язиком. «Ти надзвичайно скута, — сказав мені він. — Ви, слов’яни майже всі
надзвичайно скуті і зовсім не тямите на сексі». Мене це приголомшило. «Я — скута? Я не тямлю на сексі?» — кричала я, гола, насичена ним, розпластана на килимі. «Ти дуже скута. У тебе всюди стоять перепони. Ти можеш наполягати на тім, що це не так, але за тебе говорить твоє тіло, воно тебе зраджує».
Він мацав моє тіло і спостерігав за мною. П’єр навіть не знущався, ні, він читав лекцію. П’єр обожнював читати лекції. «Ви, слов’яни, постійно теревените про свій дух, про вашу видатну неповторну духовність, але зовсім не знаєте, не розумієте та соромитеся свого тіла. А хто не соромиться, той щасливий ідіот, який не знає, що такого тіла слід було б трохи й посоромитися». — «А ви не такі?» — огризалася я. — Ви зовсім не такі, віртуозні коханці, безсоромні, досконалі?» — «О, ти бачиш? Завелася? Це ж не ти говориш, це в тобі говорить образа. Ти почала узагальнювати. А ще ви не хочете вчитися, бо певні, що хто!хто, а ви — точно вчені. Найбільш читаюча нація. Хай йому всячина!» — «Ти перший почав узагальнювати», — не скоряюся я. Він не чує, він заглибився в моє, на його погляд, цнотливе та сором’язливе тіло, яке, прецінь повсякчас, завжди готове прийняти його згідно з законами слов’янської гостинності.
«Зваж на те, що жива душа та мертве тіло в небіжчика, тобто людина вже мертва, нерухома, душа ж її відлетіла, якщо такий стан. А ось живе тіло та мертва душа можуть бути в живої людини, і вона відчуватиме радість і біль». Ледь відсапавшись, я починаю знову. «Ви геть не вмієте товаришувати». — «Та невже?» —
зухвало питається П’єр, він — невгамовний чи то від природи, чи то від наркотиків, які постійно вживає. От і зараз скручує собі цигарку з травичкою, мені не пропонує. Нащо? Його очі починають ґвалтувати мене, я втомлена. «Тільки ви можете запросити на день народження купу людей, виставити їм пляшку дешевого червоного вина та один на всіх пакет чіпсів». — «А ти чого — мене вітати чи жерти — сюди припхалася?» Тепер уже огризається П’єр. «Ти швидко втомлюєшся від кохання, але ніколи не знемагаєш від балачок. Ви всі такі. Духовність! Над усе — духовне спілкування». П’єр поводиться нестерпно. «Як у
вас казали? Любов, комсомол і весна. Чи може таке лайно бути нормальним гаслом молоді?» — «Авжеж. Пристойніше оте ваше. Секс, наркотики, рок-н-рол, так?» П’єр скручує рогаликом морду. «Це вигадали американці. Ще раз порівняєш чи сплутаєш мене з американцями, то я тебе вдарю, так і знай». У нього смішний і дуже сексуальний ніс. «Інколи мені здається, що ти мене ненавидиш», — тихо кажу я. Мені подобається його шкіра, мені подобається торкатися його.
П’єр скидається на здивованого. «Ненавиджу?» Я розумію правомірність його здивування, чудово розумію, що він мене не ненавидить, ненавидіти можна лише того, когокохаєш. Я усвідомлюю, що з нас закохана радше я, приголомшена ним, його тілом. Він має рацію, він може бути розлюченим, але ненависть — не про нього, не стосовно до мене.
«Бачиш, ось сидить вона. Італійка. Ось вона, ця сеньйорита, посіла наше французьке сидіння
й так само захапує наших французьких чоловіків. Із цим щось потрібно робити, Марієт. Треба писати, турбувати мерію, уряд, журналістів. Це типова соціальна проблема. Нагальна для всіх французьких жінок, до речі, французькі жінки — активні виборці, вони мають бути свідомими цього та ставитися до наших проблем чуйно. Через таких, як вона, в тебе немає принадного хлопця і протягом усіх вихідних ти безвилазно стирчиш під ковдрою у своїй кімнаті», — втім продовжує говорити літня жінка, доглянута, струнка, впевнена, до іншої — молодої, неохайної студентки у брезентових незграбних штанях та з брезентовим виразом на обличчі.
Мені чимраз відчутніше болить правий бік носа. Я годую його літерами містичного Кортасара, свій розум — спогадами про П’єра та наші лайки, але прислухаюся до них. Спостерігаю за їхньою парою, що висне наді мною, встромивши руки в шкіряні, прикручені до поруччя, собачі нашийники для людських рук. Маман, що знай базікає, а це — саме маман, із тих парижанок, що чогось досягли у цьому житті. Волосся підстрижене під «боб», по плечі. Воно блищить. Пальто кольору знаного швейцарського молочного шоколаду. Карі побігущі очі. Трохи завузькі, що свідчить про домішки східної крові. Хай як смішно, але в маман — типова італійська фігура. Широкі стегна, довга талія, вгодовані гарні ніжки з широкою щиколоткою. І типовий, трохи задовгий, італійській ніс. Я б нарекла її — Сюзеттою. Або Сусанною. Хоча ім’я Валентина їй чудово пасує, але я розумію, що це утопія з мого боку сподіватися, що цей кусень французького снобізму в молочно-шоколадному пальті звуть Валентиною. Донька до неї ніяк не звертається. Ні «мамо», ні на ймення, ніяк. Я її розумію, бідна дитина. Донька зовсім не схожа на матір, напевно, страждає з цього приводу. Вона крихкотіла, з поганою шкірою, якимись підлітковими висипами, запаленнями, в неї брудне довге волосся невизначеного кольору. Радше — світле, ніж темне. Вона мовчить, тільки вряди-годи я бачу, як здригаються її плечі під прошитою квадратиками курткою барви схибнутих папужок. Вона дуже молода. Навіть — юна.
Мене часто приймають за італійку. За північну італійку. Все ж сіро-зелені очі, які здаються то блакитними, то сірими, не дають змоги приймати мене за південну італійку. Крім того, моя шкіра дещо світліша, ніж у південних італійців, і волосся не аж так насичено каштанове. Взагалі я не маю нічого проти. Вважають за італійку — добре, хай. Для цих людей насправді немає жодної різниці, хто я така. Окрім однієї. Одна різниця таки є. Я не француженка. Це ясно, як Божий день, дарма що сьогоднішній — відразливо похмурий. У Всесвіті нема ясності. Звісна річ, що лаятися в метро — типова картина для Києва в години пік, особливо коли заходять натовпи зі станції «Петрівка», але тут, у Парижі, це не досить типово. Типовіше — канючити грошей, начебто втікачі, саме начебто, бо насправді бути тут утікачем тоскно, вже ліпше жебрати, яко ті втікачі, а самому бути, наприклад, безробітним театральним генієм. Типовіше — обходити вагони зі скрипкою та гармошкою. Розтягуючи гармошку та губи в усмішці, виконувати пісні про калинку, малинку, решту корисних ягід-фруктів. Чи затягти в’язничного шансону, щоб були кохання, смерть за зраду тощо, чи жвавої єврейської пісні, підігруючи собі на скрипці, що стогне під вправним смичком. Скрипка не грає без смичка. Так само очі жінки не грають, коли в неї немає коханця.
Сперечатися у вагоні метро — остання справа. Безперечно. Але справа полягала в тому, що саме сьогодні «вкрадений такими, як я» французький чоловік, котрий за правом народження, походження, згідно з усіма правилами таємничого, так і не второпаного мною свердлика і відповідно до всіх граматичних правил, мусив належати Сюзет&Марієт, одним влучним ударом свого натренованого професійним друкуванням пальця пофарбував мого носа в колір бридкого вагончика метро.
Блакитно-сірий. Сіро-блакитний. Ближче до вечора — сутінково-фіолетовий. Як це романтично. Саме тому моя торба впала на брудну підлогу. Саме тому на торбу впав Кортасар в оповіданнях. Упали кортасарівський герой, Ана та Марґіт. І вагончик того, кортасарівського метро, так само впав. Саме тому я підвелася й зачала верещати пристойною для північної італійки французькою мовою. Я говорила про те, що краще свої вихідні проводити у власному ліжку, під ковдрою кольору зомлілого сонця, у власній облаштованій квартирі. Їсти свіжі, а не розігріті (так!так, не розігріті ні в якому разі) круасани, пити свіжу запашну каву. Це набагато краще, ніж їхати в метро з розбитим носом, носом, що його тобі розбив той самий «украдений тобою французький чоловік». До речі, ви знаєте, чому він мені його розквасив? Мені здається, що про це ми ще не говорили. А слід було б, але дарма, ще є час. Ви ж зараз не виходите? Добре. Він спитав, чи не хочу я бути Богом, і щоб увесь світ мені пританцьовував. Геть усі люди. «Алісо, ти б хотіла, щоб тобі пританцьовував увесь світ?» — «Ні, я не люблю, коли в мене хтось стоїть за спиною. Хтось дмухає мені
у спину. А тут — цілий світ? Цілий світ дмухатиме і рухатиметься в мене за спиною? Мені навіть уявити це страшно, П’єре. Мене нудить від однієї думки про це». — «Та що з тобою коїться, га? Що з тобою? Ти це мені на зло кажеш, мстишся за ту хтиву мулатку?» Я гірко заплакала тоді, знаєте, дуже гірко.
І потім, після моїх сліз, роздратований через те, що я не підтримала його ідеї щодо всесвітнього пританцьовування за спиною однієї людини, його дзьоб-лелека знайшов мого носа-жабеня. Французи обожнюють жабенят, чи не так? У вас навіть меморіали їм ставлять. Краще дивитися на самоті телевізор, вдихаючи аромат яблучної здоби, ніж вдихати аромати клошарів і розмірковувати: чому смажені каштани все ніяк не здолають жахливого смороду людських нечистот? Та це ще не все, чого вирячилися на мене? Це ще не все. А коли ти намагаєшся відволіктися чимось натхненним (приміром, отими віршами, що їх можна побачити на стіні), навіть Всевишній, до того ж — вітром, попереджає тебе, називає тебе лайном та посилає тебе в дупу. Арабський хлопець пропонує тобі трахнутися задурно чи закликає відмовитися від війни. А ще один чужий французький чоловік скаржиться, що в нього тимчасові труднощі (а в кого в наш час немає тимчасових труднощів?) та що йому приносять (ні, ви тільки!но вдумайтеся) розігріті круасани замість свіжоспечених, що робить його ранок зіпсованим, яке нестерпне нахабство. І нарешті, щоб потім, коли ти здійснюєш спробу знайти спокій та відповідь у рядках Кортасара (це такий відомий латиноамериканський письменник, якщо ви не в курсі, до речі, в цьому ось оповіданні він пише про ваше остогидле паризьке метро та остогидлі паризькі знайомства), на тебе навалюються якісь незнайомі тобі Сюзет і Марієт (я не помилилася, ні?), у котрих ти (це ж треба!) вкрала того!таки французького чоловіка, який розчавив тобі носа. До речі, я забулась, а я вам розповідала, за що він мене вдарив?
Сюзет дрібно киває. Авжеж, що я все це їй розповідала. Їй від мене трохи зле. Її підборіддя
нагадує мені галочку на ділових календарях П’єра. У нього це називається — «склеротичка».
Ненавиджу. Вона спритно хапає мене за руку. «Не хвилюйся, бідна дівчинко, — каже вона жахливою італійською. Треба уважно дослухатися, бо важко щось второпати. — Завтра обов’язково буде чудовий день». Ти бач, яка вона впевнена, чудовий день у неї буде, псевдо-Жермен з нею б не погодився, але він десь непомітно вийшов. Її голос нагадує голос кіношних психотерапевтів. А надто, голоси акторів, що грають психотерапевтів. Із американських фільмів: «Волієте поговорити про це?» Зараз вона витягне дорогу батистову хустку, прикрашену шовковими ініціалами, та спробує витерти обличчя «бідній дівчинці». Це вже — дзуськи. «Чорт би вас усіх забрав. Гамузом. Усіх», — тоскно кажу я. Акторка
втомилася. Вона виголосила запальний монолог. агресивний та довгий. Глядач упрів. А вона
втомилася. «Ти втомлюєшся від кохання, але ніколи не знемагаєш від балачок». Я втомилася,
П’єре. З кривою посмішкою роблю пальцями «козу» якомусь цікавому молодикові в карамельній сорочці з воланами. Він лякається мене. От французьке гальмо.
«Тшорт? Ти — ля рус?» Сюзет зараз поглине власна посмішка, зараз посмішка вилізе за межі маленького злостивого обличчя Сюзет. У неї змінюється обличчя, її підборіддя вже не нагадує мені галочку на діловому календарі П’єра.
Так, я — росіянка. Добре, що мене зараз не чує мій батько, бо вбив би. Я не маю сил утовкмачувати цій Сюзет, що я — українка. Це ще на добрі півгодини непотрібних мені розмов та пояснень. Може, ще вона попросить намалювати мапу на куртці Марієт. «Він б’є тебе, бідна дівчинко, в тебе немає візи?» Фіґ там. Не подарую їй таких радощів, віза в мене є, до того ж — річна. А він мене колотить, так. Можна би було оминути це замовчуванням, але частину я вже розповіла. Про побиття та П’єра. Може, нагадати їй російське прислів’я (уявляю собі, як витягнеться її пика, так, російські прислів’я кого завгодно приголомшать)
«Б’є — значить, любить»? Та ні, не буду. О, непогана ідея. Може, написати на П’єра скаргу в найкращих традиціях дружин радянських партійних ватажків?
«Доброго дня, головний редакторе «Женераль Триб’юн», пане Шанталю. Шановний мосьє, звертаюся до вас по допомогу. Із відчайдушним східноєвропейським криком по допомогу! Я — бідна східноєвропейська дівчинка, безправна, тиха, як скошена трава, і мене іноді б’є
ваш провідний співробітник П’єр Франж’є (фотокартку, на якій я — з набитим носом у всій його красі та забарвленні, додаю. Ще можна загіпсувати вухо, домалювати синці під очима та поставити скоби. Наче мені вибито щелепу). Він соромить високе звання французького мосьє, ґалантного до дам, безжального до ворогів, готового померти за добробут Франції. Прошу вжити рішучих дій та доповісти про їхню ефективність безпосередньо мені. Але будьте обачним, мосьє, П’єр Франж’є — небезпечний чолов’яга. Чули б ви, що він кожного
вечора каже про вас. Мені соромно згадувати, мосьє. Поспішайте, бо він мене вб’є, і моя невинна східноєвропейська кров буде на ваших чистих французьких руках. Сподіваюся на ваше незаплямоване сумління. З повагою та найкращими побажаннями.» (Наприкінці ще додати куплет із «Марсельєзи».)
Але я відволіклася. Виявляється, що мадам звуть Ніколь (майже — Сюзет, теж мені — Ніколь). Мадам займається питаннями ґендерної політики. Мадам опікується курсами для «бідних східноєвропейських дівчаток», що приїхали по чужих французьких чоловіків та чуже французьке щастя. Вона турботливо питається, чи знаю я щось про ґендерну політику та жахливе становище жінок у Східній Європі? Мені зовсім не хочеться її засмучувати, зовсім. У неї таке чудове пальто, такого непоширеного для французьких пальт кольору. І сама вона не таке вже й стерво. Очі її доньки сумні й виразні.От ким треба бути, щоб повідомити таку жінку про «приємну» новину, що я працюю в Раді Європи, до того ж саме в цьому напрямі, тому (це вже, як два пальці об асфальт) дещо знаю про ґендерну політику? До того ж усі в Раді Європи дещо знають про це. Таке вже написано в наших буклетах. «All
different, all equal», — це вже точно, як той казав, базару нема. Тому я їй кажу, мовляв, щось таке чула. Краєчком вуха. Еге. Вона задоволена, аякже! Вона впевнена, що я чорта з два даю собі раду в ґендерній політиці. Я бачу, що вона хоче сказати чи зробити мені щось приємне. Зі свого боку вона зізнається, що в неї неприязне ставлення до італійок, через те, що в дитинстві її постійно зачіпала італійська кузина. Я посміхаюся з розумінням. Така мудра
східноєвропейська усмішка, сказати б, вистраждана в боротьбі зі злиднями усмішка. Вона протягує мені візитівку. Я з необхідною в таких випадках щирою подякою ховаю її в кишені моєї величезної торби. Торбу, Кортасара в оповіданнях, кортасарівського героя, Ану та Марґіт підняла Марієт, поки ми з її мамою запізнавалися. Добра дівчинка.
Я вирішую, що мені час виходити. Мені варто спіймати таксі, поїхати до Етьєна, він — єдиний мій знайомий парижанин, у котрого не виникне подиву щодо моєї раптової появи в його хаті. Із Ніколь-Сюзет ми прощаємося майже подругами. Може, прикластися до її руки? Ні, мабуть, це все ж занадто. Ми — жінки, що порозумілися. Мені пробачено викрадення
чужих французьких чоловіків. Ніколь — добра, їй для мене одного збоченця не шкода, до того ж із такими нестриманими руками. «Хай краще таких, як вона, б’є», — сама собі думає добра Ніколь, вона гладить доньку по волоссю. Я бачу, що Марієт це не до вподоби. Підморгую їй. Вона кривиться, показуючи на матір. Я роблю гримаску: «А що поробиш? Усі вони такі, в тебе ще не найгірша». Марієт мовчки погоджується, що не найгірша. Я йду з подарунками, мені подарували візитівку та стислий виклад лекції про права «бідних східноєвропейських дівчат», а це — краще, ніж розігрітий круасан псевдо-Жермена,
якого йому, бідасі, запропонували вранці.
Я не хотіла бути Богом. За це мені розбили носа. А потім Всевишній, як ви пам’ятаєте, вітром мене застеріг: іди в дупу. Нервовим підлітковим почерком застеріг Всевишній. Це — сьогодні.А завтра, як сказала Ніколь (а Ніколь не будь-хто, Ніколь це — огого, людина, що переймається горем східноєвропейських дівчат, просто вариться в цьому горі, то хто, як не вона, — точно знає?), завтра все буде інакше. Навіть для псевдо-Жермена, котрому нарешті подадуть свіжого, пухкого круасана. Шкода, що я цього не побачу. Тому що завтра я ще встигну це влаштувати, в мене літак. Літак, що миттєво домчить мене на Батьківщину. Залишилася одна маленька справа. Дрібничка. Купити за кілька франків конверта, марку («Так, мадам, у межах Парижа»). Написати кляузу головному редакторові газети П’єра. Ця худобина надто переймається своєю кар’єрою. Досить, попрацював — і досить. Пора на спочинок. Адже він так ненавидить спокій.
VIII.
Батько дуже рідко про щось мене просить. Батько патологічно не любить когось про щось просити, але тут він зателефонував. «Ти можеш під’їхати до дядька Василя та забрати статую для моєї постановки?» — «Статую?» — «Так, вона не дуже велика, я сподіваюся. Ти ж на машині?» Батько ніяковіє, йому тяжко просити. «Та все нормально, — кажу йому я. — Заберу, нема питань». Батько забуває спитати, як життя, забуває подякувати, він намагається швидше здихатися неприємної речі: про щось просити власного сина.
Дядько Василь — давній батьків приятель. Не можу сказати, що в них теплі стосунки, але досить щирі. Василь уже втретє одружений, його дружина — в’єтнамка, вчилася тут на лікарку, освіти не здобула, але здобула Василя. Її звуть Юн. Усі кличуть її Юною чи Джуною, а моя мати зве її — Юлька. Вона схожа на тюльпан. Трикутне личко на тонкому тілі, як квітка на стеблині. У них є дитина, себто у Василя дітей багато. Він навіть не пам’ятає точної кількості, взагалі не любить говорити про дітей. Але спільна дитина в них одна: Ліля. Ліля — викапана Юн, нічого спільного з Василем, таке собі в’єтнамське дівча, що торгує спортивними штанями на ринку, але говорить вона українською. Якось Лілю відправили вперше до батьків її матері, в Сайґон. Пам’ятаю, що ми якраз щось святкували, коли подзвонила Ліля, як зараз пам’ятаю її слова: «Мамо, батьку, забирайте мене хутчіше, вони мене годують отрутою. Я тут помру. Мамо, я хочу сала та чорного хліба». Ми довго з цього реготали. «Салайта чорного хліба».
Дядько Василь був похмурий. «У мене отит, швидко заходь, бо протягне», — повідомив він, однією рукою втягуючи мене в квартиру. Дядько Василь зовні нагадує героя українського епосу Котигорошка. Величезний, кремезний, руки, як ноги, ноги, як стовбури. «Ти просто так припхався чи по статую?» Ви слушно зауважили, ввічливість — не притаманна дядькові Василеві риса. «По статую, — кидаю я. — Але в мене з собою дещо є». Я витягаю пляшку «Медової з перцем». «Вам потрібно лікуватися, дядю Васю». — «А що, місткістю 0,7 не було?» — Василь бере пляшку, вона зникає в його руці. Він хоче мене шпигонути, але я, буцімто не розчув, натомість кажу йому: «Нема за що. Прошу». Він гмикає. Ми проходимо до майстерні. Всюди валяються шматки гіпсу, кусні мармуру, бронза, стіни підпирають металеві листи. У центрі стоїть щось кругле. «Бери», — каже дядько Василь. Він задоволений, рука підпирає підборіддя, дядько Василь прощається зі своїм шедевром.
Я підходжу ближче. Кругле, кремезне, формою нагадує... Стривайте. За формою воно — і в руки не бери — дуже нагадує товстий зад. Цікаво, що за п’єсу ставить батько, про що вона, якщо для п’єси потрібна така декорація? Я непомітно кидаю оком на Василя. Він мовчки дивиться на свій «зад», тобто не на свій, а на скульптуру. Мені кортить спитати його, що це. Я знаю, незручно питати у митця, що саме він створив. «Який достовірний у Вас вийшов ведмідь, — колись сказали моєму братові Андрію. — Вельми виразний, вельми». — «Це — собака», — злісно відповів Андрій. Але моє кортіння, як досвідчений альпініст, уже підіймається моїми ребрами, наче по драбині, підтягується та дістається моєї горлянки, я намагаюся скинути його вниз ковтками, але нічого не виходить. Пізно. «Дядьку Васю, а хіба це не зад?» Усе, я це спитав. «Це — символ», — досить сумирно відповідає Василь. Але я вже не можу вгамуватися. «Дядю Василю, символ чого?» — «У мене отит, а ти змушуєш мене напружувати вуха, слухати нісенітницю, вже дорослий, сам маєш знати». Дядько Василь показує мені, що авдієнцію закінчено. «До побачення», — чемно кажу я і вшиваюся геть.
На задньому сидінні мого авта всівся «зад». Мовчазний, величний, блискучий. Я вмостив
його якомога зручніше. Цікаво, порожнявий він чи заповнений? Я стукаю і прислухаюся, незрозуміло. Він важкий. Батько з задоволенням роздивляється «зад». У батька прекрасний настрій, він жартує, по-дружньому торкається мене, він цілковито втішений. Укотре я помічаю, яке в нього чудове густе волосся, він сивий, засмаглий, через це його очі здаються майже білими, з першого погляду таке співвідношення кольорів відлякує, а потім притягує. Ми з ним надзвичайно схожі, і мені це до душі. Я радісно констатую, що не гладшатиму, що не буду лисим, бо від батька мені перейшли приязні риси. Батько голоп’ятий у зім’ятих блакитних джинсах, але чистий і хрусткий, наче грудневий сніг. Його білий лабрадор Ланс визирає з кухні, всміхнена морда, до мене він не підходить, мабуть, щось є в мисці, їжа для Ланса — святе, але мені він радіє, я чую удари його пружного хвоста по шпалерах.
«А про що п’єса?» — питаю батька, зручно вмощуючись за столом на його маленькій кухні. Сідаю по-турецькому, моя улюблена поза на будь-якому табуреті. Ланс тицяється в мої коліна мордою, висловлює свою до мене прихильність, а сам винюхує, наче непомітно, чи є щось смачненьке на столі. А нічого немає, він прибирає трохи невдоволену пику, на згадку про себе залишивши мені слину на джинсах. Проте з кухні не йде, чекає на несподівану собачу радість. Ми сидимо в батьковій оселі, а в нього є окрема оселя, більшість часу він живе саме тут, а не з мамою в нашій комфортабельній квартирі. Його квартира розташована неподалік театру. Одна велика кімната, вікно на всю стіну, світло затоплює приміщення, у світлі танцює пил. У кутку лежить широкий матрац кольору пряженого молока, насправді це — ліжко, батько привіз його зі Швеції, якісна продукція мережі «ІКЕА». Решта — чистий простір, до однієї стіни прикручено станок, у цій кімнаті батько проводить репетиції зі студентами та акторами. Кухнею линуть пахощі кориці та кави. Я обожнюю цей запах, запах улюбленої батьківської кави. Батько одночасно меле кавові зерна та пластівці кориці, потім заварює. Більше ніхто не готує такої кави. Я спробував робити так само, але в мене не виходить. «У всьому важливі пропорції», — каже на це батько. Батько називає квартиру «моя схованка», він тут ховається від родинних обов’язків. «Мені здається,що ти переселився сюди, а будь-яка схованка, в яку ти повертаєшся постійно, незабаром стає житлом і втрачає таємничий смак криївки, місця, де ти сам себе приховуєш, ти не згоден?» — питаю в нього. «Мені тут добре», — меланхолійно відповідає батько.
Батько насолоджується кавою, тому не відразу на мене реагує. Кава не відпускає його. Його не відпускає квартира-схованка. «П’єса. Про що п’єса, питаєш? Про самотність. Так, вона про самотність, про те, що людина може бути самотньою навіть тоді, а може, якраз тоді, коли всі інші думають, що біля неї дуже багато людей. Багато людей, але немає потрібної людини поруч». «Цікаво, — зауважую я. — А навіщо дядько Василь зробив тобі як декорацію цей зад?» — «Який зад?» — питає батько. Він не розуміє мене, я це бачу. «Цей», — хитаю головою в бік кімнати, де на батьковому ліжку!матраці відпочиває «зад». «А, це зад?» Батько хутко здіймається і біжить до кімнати. Повертається. «Не вигадуй. Це не зад. Це має символізувати друга самотньої людини». — «Це — зад, — уперто тверджу я. — Жіночий зад. Великої жінки. Навіщо самотній людині товаришувати із задом?» Батько замислюється. «А як ти пояснював дядькові Василю, що, власне, тобі потрібно?» — «Ну як...» Батько прикушує нижню губу, і я розумію, що дядькові Василю він чогось наплів. Так каже мати. «Я сказав, що мені потрібно щось велике, незграбне, байдуже. Ееее... водночас щось міцне, може, надійне, що не зрадить, нерухоме...» Батько старанно згадує, як саме він висловився. Але мені й цього цілком досить. Самотній чоловік повірятиме свої таємниці задові, дуже
сучасно, що й казати, як кажуть на телебаченні — «такі реалії сьогодення», реалії — фекалії, це саме вони й є. «А, тоді зрозуміл», — кажу я. — Можна ще кави?» Батько радий, що я закінчив тему із задом. «Мий чашку та джезву», — каже він мені.
Тут добре. Затишно. Грає притишена музика, ледь чутний голос щось муркоче, начебто хтось обережно йде килимом у вовняних шкарпетках, це Олег Мітяєв, він знову наспівує про літо, батько ладен слухати його все своє життя, музика настільки тиха, що я навіть не можу збагнути, звідки вона лунає. Я терпіти не можу бардівської творчості, хоча Мітяєва деякі барди не визнають за свого. Для мене він — бард, типова авторська пісня. Гітара жовта, «как здорово, что все мы тут сегодня собрались». Інша маячня. «Солнышко лесное». А, хай тобі, відверто кажучи. Але голос Мітяєва пасує оселі батька, та й самому батькові. У батька дуже затишно, він дуже комфортна людина, він уміє слухати, в розмові не відволікається, він ладен слухати тебе до ранку. Єдине що, інколи він тебе зовсім не чує, незрозуміло, про що він думає чи мріє, його погляд відсутній, це може помітити тільки той, хто добре знає батька, решті він завжди здаватиметься уважним. «Ти можеш зробити мені ще одну послугу?» —раптово питає батько. Він вириває мене з обіймів думок про нього. «Залюбки, — відповідаю я. — Ще одна кава, і я повністю твій».
Батько нервово посміхається. «Бачиш, у мене є один студент. Талановита дитина, майже — геній. Він зараз вовтузиться із власною постановкою Овода. Його і грає. Йому потрібна музика, він не хоче використовувати відомої, воліє, аби звучало щось нове. Може ти б міг йому щось написати чи відмовити від нової музики, може, порадиш щось доречне?» — «Написати». Пізнаю свого батька, я так розумію, що він уже обіцяв цьому невідомому мені блазневі дармову допомогу. Ох. Так із ним завжди. Треба знати батька. У нього всі — генії. Він сам не зважає на гроші (втім, від грошей матері ніколи не відмовляється) і не любить, коли хтось на них зважає. «Звісно, що задурно, так?» — виривається в мене. «Я тобі заплачу», — каже батько і пильно дивиться мені у вічі. «Не варто», — кажу я. «То ти допоможеш?» — «І на коли це треба?» — «Цього тижня, ось його телефон. Єдине, прошу тебе не казати йому, що ти — мій син». — «А хто ж я?» — «Ти — композитор. Мій знайомий композитор. Це важко?» Та ні, це не важко. Себто — так, це — важко. Але яке це має значення? «Я віддячу». Батько знову замикається в собі. «То я пішов?» — «Бувай».
Жив юний геній неподалік від батька. У під’їзді не було світла (а навіщо — питається, коли є запилене вікно, запиленого вікна має вистачати для освітлення), сходи повищерблювано, треба пильнувати, а то впадеш на бридку підлогу. Ліфт — також непоганий. У ньому було чимало написів та малюнків, я їх із задоволенням роздивлявся. Були слова, напевне, майбутнього соціолога: «Ви любите свій будинок?» Далі йшла дискусія — різним чорнилом та подряпинами, хтось любив, хтось — ні, ще хтосьматюкав і тих, і інших. Та над усе мене вразило зображення голої жінки в усіх деталях. На найпікантнішому місці малюнка якийсь місцевий маніяк зробив дірочку та запхав туди «бичка». Понад малюнком виднілося повчання: «Якщо хочеш небо мати, то навчи свій член літати». Оптимістично. Цілком справедливо зауважено, й не посперечаєшся.
Двері мені відчинили не відразу. На запитання «Хто там?» я відповів: «Композитор». Після цієї відповіді я почував себе Троцьким чи професором Плейшнером, котрі зайшли на конспіративну квартиру, тому тихо хихикнув. Але хлопець, що відчинив мені двері, був людиною серйозною, чи просто з п’ятками ввійшов у роль Овода. «Що смішного? — пошепки поцікавився він. — Зачіска? — поправив коротке, стильно вкладене, світле волосся. — Я щойно встав, не причесався». Борони Боже від дурних пояснень. Не розумію людей, котрі кидаються все пояснювати, мабуть, тому, що сам — саме такий. «Ні, зачіска у вас — чудова. Мені стало смішно зі слова «композитор», наче я прийшов у таємне помешкання, розумієте?» — «А ви не композитор?» — полохливо спитав мене геній. «Композитор, композитор, — заспокоїв його я. — Але це — смішно, чи не так?» — «Як на мене, абсолютно нормальна професія. Заходьте».
Ясно. З почуттям гумору тут проблеми. Утім, нехай, я ж не фельєтоніст, та й він не сатирик.
Несподівано виявилося, що квартира у генія сцени була велика. Розміри холу приголомшували, в ньому я побачив рояль, чорний на міцних ніжках, весь у бронзових візерункових прикрасах, витвір мистецтва, а не музичний інструмент. «Моя мати була відомою балериною. Може, чули, її звали Майя Вронська?» — «Щось таке чув», — кажу я панові Вронському. Звучне в цього Овода ім’я. «Дмитро Вронський». Як тут не стати
Оводом? «Ви ж, мабуть, також чули, що відомих балерин цінували в партійних колах, тож мені дісталася така квартира». Знову він дає пояснення. «Себто квартира дісталася мамі, а мені залишилася у спадок від неї, мама померла. Рак легенів. Вона постійно курила, щоб не гладшати». Я вирішив помовчати, я так висловлював співчуття. «Вам ніяково? Ви не могли цього знати. Знаєте, що я продовжував робити, коли відчув, що вона померла? Ви це знаєте?» Ні, я цього не знав. «Я грав у карти, з двома сусідськими дітьми, в «п’яничку». На гроші. Потім їх розібрали матері, а я все грав сам із собою. Це — аби не думати: ось я й залишився сам один. Мені потрібно було вчиняти механічні дії, розумієте?» Я не те, щоб зрозумів, але намагався. «А хто виграв?» — «Що?» — «То хто виграв тоді у «п’яничку»?» — «Відверто
кажучи, не пам’ятаю, я був приголомшений. До вас мені ніхто не ставив такого запитання».
Спокійний такий Овід. Він не був здивованим із мого цинізму, але я сам був збентеженим своїми словами.
«То проходьте, може, кави?» А він гостинний. Від кави я не відмовляюся ніколи. На його кухні, великій та світлій, могли вжитися не те що дві, а й три господині. Я відчув нотки знайомого запаху. «Це — кориця?» Він почервонів, точніше, став рожевим. Я подумав, що він легко червоніє, в нього була прозора, ніжна шкіра, наче в юнки. «Так... це... це мати любила додавати... у бісквіти». Чудове пояснення, балерина, яка обожнювала пекти бісквіти. Цілими днями вона їла бісквіти й курила, щоб не гладшати. Я хотів сказати про батька, що мій батько додає кориці в мелену каву. Та вчасно згадав, що він це може знати, а батько просив, щоб він не дізнався про те, що я син свого батька. Боже мій, як усе заплутано. «Вам це щось нагадало?» — «Та ні. Просто люблю корицю». Мені здається, що він мені не повірив. «А звідки ви знаєте Олега ... пана Олега?» Чого це він? Ніяковіє. Та мій батько постійно з кимось займається додатково, нічого дивного тут немає, так повелося з часів мого дитинства. Батько та його додаткові заняття, талановиті студенти, суперечки з мамою, бо він не брав грошей. Так влаштовано батька, йому цікавіше вовтузитися з талановитими студентами, ніж із нами — мною, братом, мамою.
«Я колись відповідав за музичне оформлення вистави», — натомість кажу я. Галя мене навчила вправно брехати, я завжди знав, що вона напоумить мене чогось корисного. Дякую, Галю. Отже, він схильний до пояснень, я даватиму йому всі необхідні пояснення. Хлопець знову поправив бездоганну зачіску. Нервується. Цікаво, чому? Він порядкував біля кави. «Ви хочете грати Овода?» — спитав я, бо повинен був щось спитати, мовчання в повітрі накопичувалось, я відчував його загрозливий подих. Мовчання корисне лише між знайомими, близькими людьми, якщо мовчати з незнайомцями, ні до чого приємногоце не призведе, а мені з ним працювати, з генієм. Він, до речі, привабливий. Цей юнак. Років максимум 25, не більше. Прозорі очі, більше сірі, ніж блакитні. Тонкі риси обличчя, взагалі все тонке, його талії може позаздрити будь-яка прима-балерина Оперного. Світле тонке волосся стримить пір’ям, скуйовджене, але це — стильний безлад, дорого, мабуть, геній віддав за те, щоб перукар саме так скуйовдив йому кучму. А ще в нього сяє шкіра, наче випромінює здоров’я. Цікаво, а як... «Я — Мітя». — «Дуже приємно», — відгукнувся я, як у лихоманці силкуючись придумати, як мені представитися. «Лесь». Дуже поширене ім’я, якщо навіть він знає, що сина режисера звуть Лесем, аж ніяк не обов’язково, що ми з тим Лесем — одне й те ж. Тобто, якраз так і виходить, але на мені цього не написано.
Горнятко з білої порцеляни в прості блакитні квіточки. Кава парує. Я вдихаю п’янкі важкуваті пахощі та грію свого носа. «Може, перейдемо на «ти»?» — пропоную Міті. Він надто тихий, майже непомітний, тільки руки, його нервові руки, не можуть знайти собі спокою (а очі наче сплять). Він перебрав майже всі предмети на столі. Зараз узяв два кавових зерна і крутить їх, ганяє пальцями. «Перейдімо». Він погодився відразу і без переходу почав знайомити мене з власним баченням своєї ролі. «Хочу уникнути порівнянь, — сказав він. — Хочу створити образ, що його впізнаватимуть без слів». Я зауважив, що, коли вистава називається «Овід», то люди й сподіваються побачити Овода, не Мавку ж укупі з Лукашем,
тому, обов’язково, впізнають його, слів не потребуючи. Правда, тут я дещо згадав. І відразу розпочав свою розповідь, щоб розворушити Овода. Я згадав, як поспішав до Оперного театру на виставу «Наталка-Полтавка», незадоволена моєю поведінкою Галина (це моя колишня дівчина) сиділа в залі. Коли я з’явився, дійство вже розпочалося, Галя трохи сичала, актори співали, я проймався чарівною музикою, не звертаючи уваги на сичання, і дивом дивувався з того, що головну героїню називали Оксаною. Мозок мій запрацював, заворушився, як на коліщатах, невже Наталку звали Оксаною, а я цього не пам’ятаю, вона — Оксана, а прізвисько в неї — Полтавка? Але показано чомусь не Полтаву, до того ж, якщо це Полтава, то, як для Полтави, тут забагато турків. І лише коли до героїні прийшов герой і вони заспівали відому доленосну «Здрастуй, друже мій прекрасний», я второпав, що дивлюся оперу «Запорожець за Дунаєм», людина я — невитримана, тому цьому впізнаванню активно зрадів. «Мало не турнули з партеру», — закінчив я свою розповідь.
«Вам, я бачу, не смішно?» — «Ні, мені не смішно», — сказав він. «А має бути смішно», — з дитячою образою та віслюковою впертістю промовив я до нього. «Що ж тут смішного? Ви ж композитор, то й як же Ви з двох рядків не збагнули, що ви слухаєте?» — «Ну, саме це й є найсмішнішим». Раптом він засміявся. Отакої. Я вже і сподіватися на успіх припинив, намагаючись його чимось побавити. Але сміх перейшов у ридання. «Усе буде добре», — вичавив я з себе, я ніколи не вмів поводитися з дівчатами, котрі починали рюмсати, а що робити в таких випадках із парубками, я й гадки не мав. Він відмахнувся. «Усе добре. Не зважай, я трохи нервовий». Я й не зважав. «Я сподіваюся, що зрозумів тебе, тепер мені
слід посидіти вдома, замислитись, придумати декілька варіантів, а потім я тобі зателефоную, так підійде?» — питаю в Міті, він уже давно припинив плакати, наче й не починав, заглибився в пояснення образу Овода. Він тямущий. Не кожна людина розуміє, що говорити композиторові, щоб він зрозумів вас. А Мітя все робив правильно, розповідав, який в Овода буде голос, яка в нього буде хода, яких відтінків його думки, ставлення до різних людей, якого кольору його почуття до Джеми.
«Я дрібною скабкою в тобі оселюсь, в твоїм серці, не виженеш вмить». — «Це вірші? Чиї?» — «Вірші, так. Вибачте». Він дуже дивний, чи то сам дивний, чи то дивна його поведінка. Мені стало цікаво, в голові почала вимальовуватися музична тема. Мітя вглядається в моє обличчя, наче збирається запам’ятати мене назавжди. «Щось негаразд?» — питаю. Виявляться, що все гаразд, просто в моєму носі застрягла кавова гуща. «У мене таке буває. Я віддаю перевагу запахові над смаком». Він підходить до підвісної шафи й витягає ватні тампони для носа. «Ось». Я помічаю у шафці музичний диск. Мені здається, що це —
диск Мітяєва, Мітя перехоплює мій погляд і зачиняє дверці. «Тобі треба прочистити носа», — без потреби гучно каже він, підштовхуючи мене у напрямку ванної кімнати.
«Я чекатиму на твій дзвінок», — каже він, ми прощаємося. «Незабаром зателефоную, — обіцяю я. — Приємно було спілкуватися», — додаю дуже чемним голосом. Мама давно мені поставила голос. Поставила на чемність, увічливість та розуміння. Тому мене завжди відпускають у відпустку та вважають приємним зусібіч чоловіком. Він приязно посміхається. Чому ж у нього такі полохливі очі, наче за ними хтось женеться. «Хто женеться за твоїми очима?» — несподівано для самого себе питаю я. «Тобі здалося», — каже він, але не зачиняє дверей. Стоїть у дверях примарою. Я не став чекати на ліфт, хоча мені кортіло ще раз подивитися на еротичний малюнок, пішов сходами. Я відчував на собі його цупкий погляд.
Він дивився так, наче сподівався, що я озирнуся. Але мені чомусь зовсім не хотілося зустрічатися з його прозорими очима, котрі весь час від когось тікали. «Нас не догонят, нас не догонят».
IX.
Для мене існують тільки прямі рейси. У мене викривлене життя, тому рейси мають бути прямими. Щось має бути прямим, чи не так? «Що ти тут робиш?» — спитав мене Міхал. Не можу сказати, що дуже ввічливо спитав, утім, чого ще чекати, якщо ми погано розлучилися. Це моя особливість: діймати людей та погано розлучатися, не уявляю собі, як людям удається зберегти цивілізовані стосунки, як їм не нудно з цього. «Ти кидала жереб? Як завжди, так? Ти кидала жереб». Міхал чудово розуміє російську та українську мови, але розмовляє англійською. Я справді кидала жереб. До України не було прямого рейсу, ще чого, летіти Люфтґанзою через Франкфурт, тут можна до ворожок не йти, або вони багаж забудуть, або відправлять його десь-інде, нагодують якоюсь гидотою чи ще щось. Тому я мала визначитися на місці. Або — Прага, або — Берлін. У деяких людей не буває такого вишуканого вибору. А деякі не здатні на такий вибір.
Важко вириватися туди, де тебе ніхто та ніщо не чекає. Для мене простіше саме так. Коли ніхто та ніщо. Ми сиділи з Міхалом у кав’ярні «Блакитний кий». Мені посміхалися дівчата-офіціантки, їхні погляди нишпорили моїми грудьми, дарма що я сиділа з чоловіком, вони були переконані, що я належу до рожевого світу. Бо це було специфічне місце. «Якого дідька ми зустрічатимемося в цьому місці? Я ж не помилилася щодо його спрямованості?» Міхал зареготавуголос, я відсторонила слухавку від вуха. «А яка тобі різниця?» — «Ти
знаєш моє ставлення до сексуальних меншин». — «Воно — некоректне, погане, ганебне, не європейське. Чи не через це ставлення тебе поперли з Ради Європи, люба? Як ти туди потрапила з такими фашистськими принципами — не доберу, може, розповіси під «піїсяшку» абсенту?» Улюблене слово Міхала «піїсяшка», це 50!грамова чарка, звісно, що вона має бути сповнена абсенту. Прага й Абсент. Абсент і Міхал. Міхал і Прага. Усе це мало для мене майже синонімічне значення. Казкова Прага. Це так банально звучить — казкова Прага, але вона все одно — казкова. Місто м’якого джазу, натовпів молоді в костелах, галасливих купок німецьких та італійських туристів у шинках і кав’ярнях. Бехеровка та абсент. Пиво, яке тобі пропонують на сніданок у кожному більш-менш пристойному готелі. Прага, що причаровує запахом волі. Дихай, дихай цим вільним повітрям, дивися на темну воду, коли мандруєш маленьким джазовим суденцем, відпочивай та зізнавайся в любові до цього міста, але пильнуй, коли йдеш містком, вивчаючи когось шаленими поцілунками, тому що кишенькові крадії тут напрочуд управні і здатні з ходи впізнавати іноземців.
Про мої взаємини із представниками сексуальних меншин розповідати не хотілося анітрохи. Ще й кому? Міхалові. Міхал пробував і жінок, і чоловіків, віддав першість останнім, у нього є досвід, він ліпше знає, про що говорить. Моя неприязнь до ґеїв, це було щось підсвідоме. Одне я знала твердо. Вони — мої конкуренти. У світі забагато жінок, є певна частина гарних, усім відомо, що жінок більше, ніж чоловіків, тому гідних чоловіків не вистачає. Та що там, навіть негідних і то не вистачає. Про це треба писати, а не про екологічні катастрофи, заборону полювати на ведмедиків-коал чи прикре становище повій зі Східної Європи тощо. Чоловіків обмаль, а тут ще ці, зваблюють їх своїми вузькими анусами. Я прекрасно розуміюся на природі гомосексуалізму, задній прохід вужчий, аніж жіноча вагіна. Це загострює відчуття та задоволення, до того ж жінки переважно проти анального сексу. Із цим неможливо боротися, бо всупереч природі не попреш. Можна зміцнювати м’язи, вдосконалювати техніку, просити хірургівпро втручання, але докорінно цього не змінити. Слабкі жінки перебувають у постійний боротьбі, чого тільки не доводиться робити, аби здихатися супротивниць, а тут ще й супротивники. Їх ще бракувало. Чорта зо два я ділитимуся своїми думками з Міхалом (досить і того, що він знає про моє
ставлення до ґеїв), особливо тепер, коли мені потрібні його увага, допомога та співчуття.
«То яка робота тобі потрібна?» — Міхал уже насолоджувався насиченою зеленню абсенту.
«Щось пов’язане з інформацією». — «Гаразд. Знаєш, де зазвичай влаштовуються ваші?» — «Які наші?» — «Себто українці. Обслугою в готелях чи на будівництві, звісно, якщо не займаються рекетом або проституцією. До речі, ваш гуцульський рекетський десант дійняв нашу поліцію. В тебе є віза?» Цього разу візи я не мала, і Міхалові чудово було відомо про це. «Я знаю людей, котрі допоможуть, тобі ж не звикати перепихуватися із дипломатами, люба? Одним — більше, що це змінить у твоєму світосприйнятті?» Міхал мене принижував умисно. Він знав, що в цьому місті мені більше нема до кого звернутися, але хіба це
мене коли-небудь зупиняло? Високий і кароокий, вічний Міхал зі стильною борідкою та вусиками, через це відразу не видно, які суворі, хижі в нього губи. Міхал говорить високим голосом, трохи зависоким для чоловіка такої мужньої зовнішності, але це не тому, що належить до сексуальних меншин (а він, безперечно, належить, так), високі голоси притаманні чеським чоловікам, чеські жінки, натомість, мають хрипкіші та приглушеніші голоси. Чоловіки ж говорять зависоко через клімат. Міхал завжди акуратно вдягнений, у костюмі-трійці. Цікаво, а спить він у «піжамі!трійці»?
«Вони, тобто твої землі, по готелях, перуть, прасують чужу білизну, переважно — німців, а чим ти така особлива, що хочеш працювати в царині інформаційних технологій?» Гроші в мене є, тому я замовляю собі фарширований перець та бочкове пиво. «Не наважуєшся пити зі мною абсент? Чому, люба, тобі ж нічого не загрожує». Міхал сьогодні цілковито втішений собою та своєю тактовною поведінкою. Він оплачує наш рахунок повністю. «Мені треба йти, ось тобі адреса. Не знаю, що там і як, спробуй. Зателефонуй мені через день-другий, буде вечірка, тобі має сподобатися». Він іде.
Збіг час Міхала, надійшла година абсенту. Я не пам’ятаю, як опиняюсь у гуртожитку Центрального Європейського Університету. Але прокинулася я одна: як сюди потрапила, хто і за які гроші мене сюди довіз, нічого не пам’ятаю. В мене є заклик із цього приводу. Діти, не жартуйте з абсентом, такою буде моя порада. У ванній кімнаті на змійовику висіли випрані
чиєюсь турботливою рукою мої трусики та бюстгальтери кольору стиглої кримської вишні,
суцільне мереживо. Про себе я завважила, що ніяковіти за білизну мені не доведеться. Неймовірна краса. Правильно говорила моя бабуся: завжди одягайся так, якби ти розраховувала на пристрасний секс. Вона з’явилася зненацька. Худа, чорнява, мала. «Мене звуть Тіна, я тут прибираю, це випало з вашої кишені». Протягує мені паперовий клаптик. «Христина?» — уточнюю я, почувши стрийський акцент. «Ага». Вона колупається сірником у зубах. «Це ти випрала?» — питаю я та вказую на білизну. «Хтозна», — каже вона і зни!
кає за дверима. «Чекай». Проте вона не повернулась.
«Безглуздя якесь, — зауважую я сама до себе. — Якесь безглуздя». В моїх руках — зім’ятий папірець. Я згадую, що це залишив мені Міхал. Мої руки вологі, чорнило розтеклося на білому папері, папірець схожий на обличчя, з якого тече фарба, обличчя білої жінки під дощем. Декілька цифр та ініціали «П.В.» Якась підстава від Міхала. Але що мені втрачати? От якби матеріалізувалася Сюзет-Ніколь з усіма своїми зв’язками. Гей, Ніколь, твоя знайома східноєвропейська дівчинка розгубилася і чекає на твою допомогу. Та де там. Ніколь сидить у кав’ярні, в центрі Парижа, годує голубів та їсть чорний шоколад із помаранчевими цукатами. З нею поруч — її подруга, яку вона вважає потворнішою за себе, чи коханець, що його вона завела, дотримуючись цьогорічної моди на брюнетів-інтелектуалів. «Як там Марієт?» — питаюся в неї. Вона вдає, що бачить мене вперше. Відоме паризьке співчуття. Побачимо, яке співчуття празьке.
«Із ким я розмовляю?» Добре, що тут є телефон. Прямо в номері, якщо цю маленьку кімнатку можна назвати номером. «Це я вас хочу спитати, з ким я розмовляю?» Розмова виходить такою дурною, як я й думала. «Перепрошую, ви знаєте Міхала?» На тому кінці сміється чоловік. «Звісно. Ще я знаю Марека, Янека та Мілоша, ви не повірите, двох Чеславів, а також трьох Петриків, уявляєте собі, яке в мене широке коло знайомств?» Доля подарувала мені жартівника. Дякую, доле. «Я розмовляю з П.В.?» — «Цікавий підхід, — схвалює мене голос. — Так мене називають уперше, ви самі дотумкали чи вам хтось підказав?» — «Підказав. Міхал». Сьогодні я напрочуд чесна, але він цього не цінує. Мене болить голова. «Наша пісня гарна, нова. Дівчино, вже було набагато краще, а ви знову своєї». — «Ви маєте знати Міхала, він дав мені ваш телефон, це ваш телефон?» — «Це телефон П.В. Який із себе ваш Міхал, та й ви в біса хто така і чого вам треба?» — «Ви П.В.?» — «Так, я — П.В., тепер я заслужив на вашу відвертість?» — «Міхал — цей мій приятель. Високий хлопець із борідкою. Я — іноземна журналістка, Міхал сказав, що ви зможете допомогти з візою та роботою». — «Тобто він отак і сказав, так? Іноземна журналістка, нічого собі. Справжня? Це ж треба. І з якої ж ви країни, шановна?» — «Не скажу». — «Зрозуміло. Рідна мати моя, ти ночей не доспала, так?» Ти бач, П.В. знає вірші про рушник. «Сподіваюся, що розмовляю не з Карелом Готом». — «Ти — смішна. Кумедне таке дівчисько. Добре, я так розумію, що вгадав. Приходь, поглянемо на тебе, може щось зможу зробити». — «Куди приходити?»
Я не бачила жодного порядного хлопця з такою зовнішністю, звісно, що Поль Валек виявився покидьком і наволоччю. Слизький тип. Йому надзвичайно пасувало французьке ім’я, на цьому я зналася, був деякий досвід. «Я хочу, щоб ти мовчала в ліжку, а коли щось і говорила, то тільки те, що кохаєш мене». — «Більше нічого?» — «Ні, ніяких стогонів, ти не сучка, щоб стогнати-вити, ти — жінка, чоловіча самиця, ти маєш мовні навички та людські почуття, якщо ти стогнатимеш чи казатимеш щось інше, тебе буде покарано. Не хвилюйся, я вже вигадаю, як саме».
Я поринула в добровільне рабство. Ніякої візи, ніякої роботи. Однак не можна сказати, що Поль не звернув уваги на мої прикрощі, він перейнявся моєю долею, на свій лад. Міхал хотів принизити мене, скинути мене в пекло, він і припустити не міг, що я можу виявитися мазохісткою, хай тимчасово, але я стала нею. Доки мені подобався такий стан речей, я була рабинею Поля, а Поль був довічним рабом телевізора. Коли він чи хтось інший умикав телевізора, то для Поля припиняло своєіснування все, крім балакучого екрану. Поль, телевізійний пульт і солоні горішки. Цієї миті його можна було пограбувати, вбити, скалічити. З ним можна було зробити все, він нічого не помічав, крім картинки на екрані. Він дивився все: вікторини, серіали, нав’язливу рекламу, новини, спортивні програми, програми з політичних та аграрних питань, детективи, трагедії, драми, тупі американські бойовики та комедії. Він перетворювався на тварину. Ремиґав горішки та витріщався в екран. Інколи здавалося, що він бачить там щось своє, телевізор щось особисто йому каже, програмує, зачаровує.
Я пішла від нього, коли він дивився «Перший мільйон», він не відповідав на жодне запитання, він ковтав образи, ковтав слова, зображення героїв вікторини, ковтав звукові сигнали та телефонні дзвінки друзям. Під це ковтання я пішла.
Моя чергова втеча, без дозволу. Поль навчив мене бездумно казати: «Я кохаю тебе» в ліжку. Він вимуштрував мене, як собачку Павлов. «Я кохаю тебе», несамовитим рефреном, раз у раз. Котрогось разу ти помічаєш, що це пролунало переконливо. Виявилося таким простим, — казати про своє кохання, не вагаючись. Не вагаючись, насамперед, саме тому, що це було
чим завгодно, але не коханням. Для мене стало парою дурниць крикнути про кохання, коли я
ритмувала під чи над чоловіком. Багатьом це подобалося. Дякую, Полю. Бачиш, я сказала тобі «дякую», а ти називав мене невдячною. «Невдячне створіння». Я думала, чи кохала я Поля? Вочевидь, що він мене не кохав, так, тримав біля себе, екзотичною тваринкою, але не кохав. Незбагненний потяг до чоловіків, що не здатні кохати, принаймні кохати когось такого, як я. Поль не кохав мене, геть ілюзії. Мабуть, окрім потреби в телевізійному пульті та солоних горішках, у ліжку йому конче було чути, що його кохають. До речі, на відміну від П’єра, він уважав мене чудовою коханкою. Вочевидь, що і я його не любила, мені зручно було перебувати поруч, користатися з його грошей, житла, розділяти з ним шикарні вечері, відвідувати модні вечірки, оперу, театр. Мені було приємно торкатися його тіла. Молодого, здорового. Що може бути краще, ніж торкатися чоловічого молодого та здорового тіла?
Тіла, що має запах і присмак мандаринових кісточок, цитрусової гіркоти? Майже нічого.
X.
Дотримуватися Посту дуже важко. Я не можу назвати себе релігійною особою, але намагаюся інколи бувати в церкві. Ставлю свічки. Розглядаю ікони. Дивлюся на людей, що сповідуються, ще мені вельми цікаво, як люди можуть цілувати ікону, що її до них цілувала ціла юрба. Ще мені подобається дивитися на святих отців і фантазувати, грішать вони чи ні, а якщо грішать, то який гріх для них найсолодший? Проте це вже я починаю занадто фантазувати, так мені здається. А от ще таке питання. Є жіночі імена «Рая» та «Ада», зрозуміло, що вони символізують, а чоловічих імен-аналогів немає, хоча у США, певно, є, Едем та Гелл. Про що це свідчить? Поки що не знаю, але цікаво. В релігії є багато чого дивного.
От я маю переконання, що князь Володимир навмисно обрав для країни таку віру, як православ’я, ні католицтво, ні мусульманство (хоча все це пропонували), а чому, спитати б? А тому що православ’я — найкраща релігія для слов’ян, бо має купу поступок і винятків. Наприклад, щодо питва. «Червоне вино в піст не те, щоб гріх, вихідними навіть нормально його вживати», — кажуть православні священики. Ще б пак — ненормально. Постів на рік вистачає, їх навіть забагато. Здається, щонайменше — чотири, це про які я точно знаю, і тривають вони понад тиждень. Перед Великоднем, перед Різдвом, після Спасів та ще є літній. То й як же ж мешканцям Київської Русі без питва стільки часу? Годі уявити, еге ж? Якщо не пити в піст, то країну почали би підіймати тверезі, розумні та уважні громадяни, а якому ватажкові (до того ж самодержцеві) потрібні занадто розумні та тверезі громадяни? Та нікому вони не потрібні, заважатимуть, учинять бунт і наполягатимуть на
демократії.
Стосовно посту, то я не збагну, чому маю обмежувати себе в їжі. От «зелені» кажуть, що це
справедливе правило, себто тварин не можна їсти. Може, й не можна, важко сперечатися, але чому тварин не можна їсти винятково в піст? І чому можна їсти, зокрема, крабів? Вони хіба не тварини? На мій погляд, тварини. Але тепер стало модно: дотримуватися посту. Більшість моїх знайомих кажуть, що постять. Колись вони були веселими людьми та вживали стільки горілки, що ледь їм улазило. А то й більше. А тут — піст. У пості вони, еге.
Іван сказав,«приходь до нас, відсвяткуємо день народження дружини». «Я в пості», — зловтішно сказав йому, згадуючи, як Іван не прийшов до мене пиячити 3 січня. Я тоді подумав, що він відмовив мені через Галю. «Я в пості», — саме так він тоді відповів. І це, мабуть, означало: ти погано повівся з Галиною, а ми — за родинні цінності, тому до тебе не прийдемо. Одначе на мій виклик із постуванням Іван сказав: «А ми також». То що мені було робити? Я пішов у гості до Івана та Яни. Моїх друзів. У кімнаті була Яна в оточенні троянд і тюльпанів. Вони святкували день її народження другий тиждень поспіль. Яна — справжня римська чи грецька одаліска. У неї свіжа рожева шкіра, зелені затуманені очі і такі форми, що збудять і мертвого. Іван порпався у ванній. За столом сидів Алекс (про нього обов’язково
детальніше, але трохи згодом), похмурий і втомлений. На столі було все наче створене для посту: яйця, рибні салати з майонезом, сир, тушкована та смажена рибка, горілка, мартіні, ром, коньяк, віскі, червоне та біле вино. «Постиш?» — спитав я Алекса. «Уже третій день», — буркнув той, занурившись у газету.
«Це ви вважаєте постом?» — звернувся я до Яни, котра привела в кімнату малу Соломійку.
Кумедну, великооку дівчинку. Я приніс їй іграшкового цуцика з червоним, наче підбитим, оком. «Його звати Криваве око», — сказав я Яні, вона кивнула, моєму виборові подарунків вона давно вже не дивується. «А що?» — спитала Яна. «Тобто ви гадаєте, що оце все, що у вас на столі, нескоромне, так?» — «Звісно, що так». Яна дивилася на мене зі співчуттям. «Ти вмієш знімати вінок безшлюбності?» Це вже Алекс. Алекс любить раптові запитання. Це він до мене. «Чого?» — «Я тебе питаю, вмієш ти чи ні знімати вінок безшлюбності?» — «Майже вмію. От, наприклад, я знаю, що спочатку треба зробити». Я був злий, тому що не люблю, коли люди беруть і лізуть у чужі розмови з дурницями. «І що?» «Щоб зняти вінок безшлюбності, треба спочатку вдягти вінок безшлюбності». — «Ти — пень», — дав мені характеристику Алекс і взявся читати оголошення про те, як якась чаклунка Інеса (Марта,
Клеопатра) допомогла продати будинок (материнську спадщину) чесним людям і за непогані
гроші. Іван вийшов із ванної кімнати та потис мені руку. «Ми вважаємо це постом, бо тут немає м’яса», — він вирішив прояснити мені їхню родинну позицію щодо посту. Зрозуміло. «А це що червоніється?» — «А це для тих, хто не дотримується посту, та й, може, Він не помітить серед такої купи пісного кілька шматків сальця». За цими словами Іван хутенько поклав на язика ніжний шматок сала з часничиною.
Алекс інколи неприязно на мене поглядав. Він мене не любить. Я не перебільшую. Якось я сидів у вбиральні (а двері її ніколи не замикалися, Іван та Яна повсякчас усіх повідомляли, що вбиральню тимчасово пошкоджено, «у ній зламано замок». Не знаю, навіщо вони це уточнювали, скільки пам’ятаю ці двері, їх завжди годі було зачинити, і цілком зрозуміло, якщо дверей не лагодять протягом тижня чи місяця, то зламані двері назавжди залишаться зламаними і стають певною та невід’ємною особливістю цієї вбиральні). Так от я сидів у вбиральні, притримував двері, щоб вони несподівано не явили мене світові, а Алекс
тим часом вийшов у коридор. Він не знав, що я насолоджуюся процесом дефекації (найчастіше це є навдивовижу приємним процесом, якщо ви не страждаєте нишком на запертя, чи не поневіряєтеся нишком від бігунки), тому скинув із полиці мою в’язану рукавичку німецького виробництва (її подарувала мені мама, вона сказала, що шкіряні рукавички я в кожнім разі де-небудь загублю, «а тут потрійна в’язка, вони насправді теплі, для перевірки я проносила їх два тижні, жодного разу не застудила рук, тому в тебе будуть теплі руки, а теплі руки — хліб піаніста». Так приказувала моя мама, а моя мама — не абихто), а потім тричі штурхнув її ногою, упакованою в кросівку фірми «Адідас» із трьома золотими смугами, не будь-якого, а 44 розміру. Німецьке взуття на німецькій рукавичці. Таке теж бува. «Хто носить фірму «Адідас», той справжній, друзі, підо...», далі ви, либонь, і самі знаєте. Алекс так тупцювався на рукавичці, наче розчавлював таргана. Мені здається, що коли якась людина давить на підлозі твою безневинну рукавичку, то це не свідчить про люб’язне ставлення цієї людини до тебе, радше — навпаки.
«А як там та, навіжена?» — прискіпливо питає Алекс. Варто сказати, що саме в цей час ми обговорюємо дуже важливі питання сьогодення: чи є третій брат у братів!боксерів Кличків, таємний брат, старший, ми гадаємо, що вінщонайпевніше має бути і зватися він мусить обов’язково на «В», Василь, чим не геройське ім’я, і чи мають третю сестру сестри-тенісистки Вільямс, може, її ймення Пеніс, а скорочують її як Пенні (нічого дивного в цьому імені немає, одну з сестер Вільямс звати Венус, чим Венус краще за Пеніс?), і чи могли б вони побратися з третім братом Кличком. Тут Алекс виповзає зі своїм запитанням. Я знаю, що він натякає на Алісу.
«Це ти про кого?» — із навзаємним запитанням виступаю я, щоб його позлити. Він поводиться брутально. А я старався бути чемним співрозмовником. Я навіть пересилив себе та посміявся з його жарту (Іван шукав тоніку для джину, шукав його очима і примовляв: «тонік, тонік, тонік». Тонік стояв біля Алекса, під столом, тому Алекс вирішив зробити з гіркуватого тоніка — цуцика на ім’я Тонік, що біжить на крик господаря та гавкає: гав!гав!гав, аж потім стрибає на стіл). Усі засміялися, навіть я. Мої старання пройшли повз Алексову увагу. Тому він питає про Алісу, о, невдячна потворо Алексе. «Нормально», — процідив я крізь зуби. «Можна подумати, що ти в курсі», — зухвало випалив Алекс. Він наражався. Не можу сказати, що Алекс нормально ставиться до Аліси. Її, звісно, ще треба витримати, але навіщо він кожного разу дає мені зрозуміти, що дуже її не схвалює. Приміром, я абсолютно байдужий до численних його подружок і не висловлюю своїх думок щодо характерів його дівок, стилю їхньої поведінки, а тим паче — перефарбованих облич.
Пам’ятаю, як вони вперше зустрілися. Я маю на увазі Алекса та Алісу. Ця подія відбулася тут, у Івана та Яни, до речі, серед моїх друзів більше немає таких несамовито гостинних людей, залюблених у кожного свого гостя (навіть у таких, що їх би інші, менш добрі люди, приписали би до падлюк). Алекс мав був імідж націоналіста, патріота, людини, що знається (а отже, поважає) на національній культурі та історії. Аліса була напідпитку. Навіть тверезою Аліса найбільше любила докопуватися до будь-кого. Він їй одразу не припав до вподоби (а може, якраз припав, її важко зрозуміти). Вона схопила пісенника «Українські народні пісні», обирала пісню, починала співати (навіть декламувати) перший рядок і змушувала Алекса вгадати, яка кінцівка. Це було щось на взір такого. Аліса: «Зеленіє жито та й... що, Алексе?» Він мимрив: «Овес». І далі за текстом, слід зауважити, що Алекс угадував не щоразу, тоді Аліса починала звинувачувати його в тому, що він не цінує рідної культури, що він — блюзнір тощо. Матюки так і літали під час цієї розмови, як той м’ячик у досвідчених тенісистів. Це було схоже на терор. Це й було справжнім терором, спровокованим пияцтвом. Аліса вміє дістати людину. Тим-то їхня зустріч не стала поштовхом до міцної дружби.
Іван тихо підліз до мене. «Ти взагалі знаєш, де Аліса, а що там Галя?» Я знаю, що друзі мають опікуватися твоїми справами, це називається — дружня турбота, але чому вони так часто пристають з такими противними запитаннями. Ви ніколи не замислювалися, чи вам їх не задають? Іван прекрасно знав, що доля Галі мене не обходить, а от я зовсім не бентежу Алісу. «Галя викреслила мене зі свого життя, тож я не знаю, що з нею». — «Ага. Вона тебе викреслила, а ти не знаєш, що з нею. Цікаво. Друже, це ти її викреслив, ти жирним маркером викреслив Галю, а тебе викреслила Аліса, чи стерла. Як тобі більше до душі. За все треба платити, так?» Я твердо знав, що Аліса мене не вилучала зі свого життя, бо туди мене й не залучала. Я став дорослим, і більшість речей моя дорослість зафарбувала в інші барви (переважно темних відтінків). «Аліса десь за кордоном». — «Ну что ей до того, она уже в Варшаве, мы снова говорим на разных языках», — Іван вдало імітував Висоцького. Алекс криво посміхався. Слух у нього був чудовий, сторожовий собака. Не можу сказати, що я був у захваті від напряму цієї бесіди.
І тут пролунав рятувальний дзвінок. Чийсь нервовий палець знай тиснув на круглий писок
дзвоника. «Мабуть, це Андрій», — подумав я, згадавши брата. Андрій був не один. Вони прийшли цілою родиною. Андрій, його дружина Женя та їхній чотирирічний син Назар. Назара було вдягнено в костюм кольору хакі. Він був модно вбраний, модно зачесаний, я знав, що все це — цілковита заслуга Андрія, Жені завжди було байдуже до зовнішності, що чужої, що — і поготів — своєї. Назар тримав у руках бежеві троянди та немалий пакунок-подарунок. Женя та Андрій нічого не тримали в руках. Женя вважала, що дитина має бути сильною та фізично розвиненою, а Андрій ніколи не хотів тягати важкихречей, він ненавидів
підносити торби мамі. Тобто Назар «утрапив». Женя була сувора, бо працювала в дитячій
хірургії. Чи працювала у дитячій хірургії, тому що була сувора. Худа білявка, завжди напружена, наче пойнтер на полюванні, при цьому вона була спокійна. Такий змішаний нервово-спокійний тип. Усі неприємності, людські скиглення, сум та горе Женя вимірювала хвилинами перебування у відділенні дитячої хірургії. От, наприклад, коли я починав, сподіваючись на її жіноче співчуття (тоді я погано знав братовэ), скімлити з приводу Аліси, Женя казала: «Три хвилини в дитячій хірургії або на хвилину менше». Будь-яку прикрість вона переводила саме в такий вимір.
Помер батьків батько — «півгодини в дитячій хірургії», Андрієві зірвали виставку — «15 хвилин». Улюбленим читвом Жені були книжки про пригоди мерців та фахова література для лікарів, уже не знаю, що було веселішим. Колись мені наснилася світлина з Жениного бестселера «Рвані рани», на якій була рука, яку відтяло бомбою. На свої руки я не міг дивитися тиждень. «Не годен дивитися — читай, не розглядаючи картинок», — повчально сказала Женя. Із музики вона схвалювала тільки Баха та Кіркорова. «Як ти можеш любити Баха та Кіркорова водночас?» — питав я. «А що тут такого?» — здивовано поглядала на мене Женя своїми врівноваженими очима кольору волоських горіхів. Одягалася вона жахливо. Мені здавалося, що вона носила на собі лантухи. Щоправда, різнобарвні. Сірі, зелені, чорні, інші сірі, брунатні, ще одні сірі та ще одні брунатні. Одної днини я чекав її, щоб піти на виставку Андрія. І ми туди пішли. Женя всюди встромляла свого носа, по!хамськи держала себе з галерейниками та спонсорами, облила одну поважну журналістку червоним вином. А коли я сказав: «Женю, не забувай, будь ласка, що це виставка твого чоловіка, треба поводитися гідно, обережно, шануватися», вона відповіла: «А я і вбралася в костюм». Вона вбралася в костюм — це був вияв поваги, гідної поведінки та обережності в Женинім розумінні. Вона вбралася в костюм — то й досить із усіх нас.
У мого небожа були чудові батьки. Прихована істеричка — Євгенія та відчайдушний істерик
Андрій. Назар усвідомлював, у якому світі всі ми живемо. Пам’ятаю, коли він малимстояв у дитячому манежі, хитався, булькав щось своє, аж раптом примовк, потім оглянув нас, дорослих, що святкували його перший рік народження, і чітко промовив чи то до нас, чи то до себе: «Люди — блєді». І скорботно зітхнув. Усі мов заклякли. Більше такого він не практикував, але дав нам на здогад, якої він думки про людство взагалі та про окремих його представників зокрема. «Люди — блєді». Це — геніально. Це треба внести до всіх Біблій та Коранів, вже не кажучи про конституції, абетки та кримінальні кодекси.
Андрій має одну корисну для нього рису характеру. Андрій вільно спілкується, з будь-ким він легко розуміється. От уже Алекс заходився вантажити його своїми снами. Не знаю нікого іншого, хто б так запам’ятовував свої безцінні сни і любив ущасливлювати людство переказами про них. Наче тут зібралися не його друзі, приятелі, а ціла купа клонів Фройда та Юнґа. Мені теж багато чого сниться, та я не вважаю, що мої сни можуть бути цікавими іншим. Утім я — це я, а Алекс — це Алекс. От зараз він розповідає, як цілу ніч копав ями. «Копав, копав криниченьку». Я втручаюся: «Кому хоч копав?» Алекс звужує очі, але відповідає, що уві сні було невідомо, кому саме. «Може, ти комусь готуєш пастки?» Ха, я переконаний, що Алекс повсякчас комусь готує пастки.
Ось ще свідчення про Алекса. Подейкують, що Алекса розшукують, що він щось у когось украв або в нього щось украли, тобто «була там якась прикра історія». Наче Алекс перебуває під слідством, його шукають усі: пожежники, міліція, власники однієї приватної фірми. Себто Алекс — обличчя соціальної рекламної кампанії «Розшукуються» за технічно-фінансової підтримки Міністерства внутрішніх справ України. Але я, скажімо, не розумію, от що це за пошук такий? Людина не змінювала паспорта, живе за адресою, що її в ньому вказано, користується автомобілем, має незмінювані права, а її годі знайти, ти диви. Це треба неабияк старатися, аби її не знайти, якщо вона справді — такий великий крадій та розбишака. Хитрий такий розшук. Як і сам Алекс. Як і українські міліційні урядники. Усі вони — нівроку хитруни.
«Ти дуже втомився, коли копав?» — клопочу я. Голос у мене трохи фальшований. «А ти гадав. Я всю ніч копав, а от що ти робив?» Напевне, він думає,що я закопував викопані ним ями, ускладнював його чесну працю, де там. «Я всю ніч вибирав квіти для похорону, але мене нічого не влаштовувало». — «Кому на похорон?» — заці! кавився Алекс. Я пропустив його запитання. Гарно би було сказати: тобі, але, як на мене, трохи дріб’язково. «Я роздивлявся живі квіти, штучні квіти, мені пропонували різні варіанти, але мені нічого не подобалося». Назар зауважив: «Це, мабуть, тобі на поховання, Лесе, інакше було би байдуже, які саме квіти. Бабуся завжди каже: роби, як для себе. Тобто роби сумлінно. Собі хочеться гарненьких квіточок». Дякую, «добрий» хлопчик. Я киваю Андрієві на сина. Андрій дивиться на мене дещо поблажливо. Женя каже, що не вбачає тут жодного клопоту (з усього видно, що це не тягне навіть на півхвилини в дитячій хірургії), «от чого ти стільки вовтузився? треба було відразу брати жовті квіти, вибрав би і далі спав спокійно». Радикальна Женя, для неї не існує проблеми вибору. Андрій — яскрава картинка, що її вона прикнопила до себе. Я бачив, вона всюди в їхній хаті кнопить малюнки Андрія та Назара. Вона — непорушна стіна, а вони — яскраві малюнки. Малюнки треба надійно кріпити до стіни, і все буде добре, от така проста формула. Якби я міг жити та зважуватися на вибір
так просто. «А ти втомився?» — мовби без підтексту цікавиться Алекс. Звісна річ, що я втомився, цілу ніч невідомо кому на поховання вибирати квіти, до того ж так і не вибрати. «Може, це й на краще, що не вибрав...» — містично каже Яна, вона дуже добра людина. Без лапок. Дуже добра.
Мені здається, що вже час іти додому. Я всім кажу, що мені час іти. Господарі кажуть, що «ще рано, ти куди, що тобі робити вдома». Алекс мовчить, було б дивно, коли б він кинувся просити мене залишитися «бодай на хвильку». Андрій каже, що подзвонить або зайде днями. Женя препарує ставридку непохитною рукою дитячого хірурга. Назар кладе в мою долоню кружальце з чорного хліба. «Подарунок, — шепоче. — Він не розлипнеться, не бійся, я його добряче наслинив. Покладеш собі в шафу». — «Дякую, любий», — цілую його у світлу маківку. Виходжу в коридор. Узуваюся, натягаю куртку. «А як там Ланс? А що там Міла?» Не второпаю, хто з них про що спитав. Наразі, це й неважливо. Обличчя в усіх направду зацікавлені в моїй відповіді. Мої улюблені лицеміри. «Відкрили новий аптечний рундучок, спарувалися з елітною сукою з Пітера», — слухняно відповідаю я. Гадаю, що вони зможуть дібрати, де чия новина. Довідка: Ланс — собака батька, повне ім’я — Ланселот, а Міла — це моя та Андрієва мати, вона ж — улюблена свекруха Жені, вона ж — бабуся Назара. Повне ім’я — Мілена.
У самотності багато переваг. Це — правда, я не вигадую й не кокетую, в самотність можна закохатися (кожен із нас закохувався ще й не в таке) і не мислити собі життя без неї. Прецінь, як у будь-якого явища, і в самотності є неприємні моменти. Зокрема, це стосується запитань. Людину, що не є самотньою, запитують про дружину (чоловіка), коханку (коханця), дитину. Це теж не надихає. А от самотній людині дістаються абиякі запитання. Її добивають. Треба спитати тебе щось схоже на інтимне наприкінці твого візиту, от вони й питають, турботливі друзі, співчутливі близькі, обізнані родичі. Спочатку вони в лихоманці думають, про що (кого) тебе запитати, як же ж!бо інакше — неввічливо і не по-дружньому. Саме так вони вважають. Запитавши, вони і не чують твоєї відповіді, позаяк знати про здоров’я та справи твоєї мами, троюрідного онука, вередливої сусідки, улюбленого пацюка нікому не треба. Ти, як отой мураха, побудував свого мурашника, палац самотності, і гадаєш, що — захищений, тобі так подобається жити в ньому, аж вони туди — палич!
кою, паличкою. «Ми не залишимо тебе одного вмирати, — це їхнє гасло. — Кепсько помирати одному. Ми будемо поруч, коли ти відходитимеш у засвіти». І по твоїх голих нервах — паличкою, паличкою.
У дитинстві було просто — схрестив перед собою руки і сказав: «Я в будиночку». І тебе ніхто не чіпатиме, тебе не чіпатиме навіть твій найзатятіший ворог. Бо ти — в будиночку. Ти встиг туди вскочити, зачинити двері. Діти поважають правила своїх ігор, що їх самі ж і запроваджують, треба лише виконувати прості умови, приміром, уникати слова «цур«, бо всім відомо, що «цур ловить кур», тому «Цур, я в будиночку» — не приймається. Дорослі постійно усталюють і порушують правила, так вони розважаються, вони не від того, щоб ускладнювати життя собі та іншим. І все ж, коли вони щось намагаються спростити, то переважно виходить якась непристойність. Одне слово, самим «цуром« тут не обійдеться. За дверима я чую, як вони гомонять, наче бджоли. Прорізається голос Жені: «Що, знову запитували в нього про якесь дебільство? Про Мілу і я вам можу розповісти. А хто такий Ланс? Чех?» Люба Женечко, янголе мій.
Я підходжу до свого будинку. «Лесе, ти знаєш, як українською буде «дворнік»? — озивається до мене наш двірник дядько Остап, він курить цигарку, сидячи на сходах. Вусатий, типовий гоголівський персонаж. «Двірник», — кажу я, адже пишаюся своєю впевненістю, що добре знаю мову. «Якби ж то, — Остап посміхається. — Сміттярик. Нова білосніжна ідея нашого ЖЕКу». — «Ідіотство», — вичавлюють мої губи. «Отож», — при! стають на це очі Остапа, а може, він сам каже: «Отож». Це його улюблене слово для будь-яких ситуацій. Презервативи, що виснуть на дереві — отож, папірці, накидані під балконами — отож, похорон одного старого з першого поверху — так само отож.
Ніч харчується нашим діалогом, смажить наші слова на сковорідці-Місяцеві, потім буде ними ласувати. Я чемно кажу ночі: «Смачного». Ніч муркоче березневим котом. Ні, це не ніч, це і є дворовий кіт Мартин, капловухий, чорний, злодійкуватий. Кіт Мартин кидає на нас свій хижий погляд, аж швидко розуміє, що власні яйця набагато цікавіші за нас. Я показую йому язика, свідомий того, що мені не світить сьогодні заснути, чи правда, що власні яйця цікавіші за людей? Зима, котрої давно вже не існує календарно, заскакує мене та кусає за вухо. Зимно. «Ти де, Алісо-о-о-о-о?» — «Со-со?» — перепитує в мене моє власне відлуння, в мого відлуння акцент японця, котрий приїхав навчатися української мови.
|
|
|
|
