|
|
Уривок з „Танців в масках” |
|
|
|
І пішла. У цей довбаний центр, тобто – навчальні мовні курси. Так так само всі кланяються тобі. Чесно, якщо тут постійно жити, то починаєш почувати себе рсійським царем, котрий приїхав до Персії з життєво необхідним для інтересів Персії візитом. Якщо у вас занижена самооцінка, то – ласкаво прошу до Кореї, чи ви надзвичайної вроди, чи косите на око, чи взагалі ідот, тут вас все одно будуть вклонятися. Бо – культура. Культура – це щось таке, що святіше за картковий борг! Корейці – то такі люди, дуже тямущі в культурних традиціях, та й не тільки в цьому.
Група набралася ще та. У нас є двійко вчителів, вони змінють одне одного. Одна вчить вимови та малювання ієрогліфів, чи, ліпше казати, кресленню, а може – писанню. Інший, старий дід, з обличчям, схожим на кістку персика, навчає того самого, але за власною методикою. Дід постійно патякає про себе, але це – цікаво, куди братися всім сучасним ток-шоу. Може, він базікає тому, що, за його словами, до п”ятдесяти років він узагалі був німий. Це така легенда. У нього є легенда. Мей – інша наша вчителька, котра постійно мене розглядає, наче Козетта ляльку у вітрині, сказала, що цю легенду старий вигадав сам. Це – лірична, епічна та героїчна легенда. Ось вона яка.
Отже, до п”ятдесяти років дід був німим і сліпим. Одночасно. Це – перше. Друге. Дід каже про себе, що він неординарна людина, і переконаний у тому, що таких, як він, людей земля ще не народжувала і не народить. От ніколи б не подумала, що на таке нарвуся у Південній Кореї. Дід навчає інших мови лише тому, що йому подобається мати справу з іноземцями, а так він – мільйонер, і може жити, попльовуючи в стелю, хоча, гадаю, це заняття буде здаватися йому нудним. Йому понад вісімдесят років. Третє. У 14 років він потрапив на Велику вітчизняну війну – Другу світову, де був головнокомандувачем невідомо чого (допитатися чого саме він був головнокомандувачем, нікому з нас не вдалося), і тоді ж потрапив у полон до англійців, і відсидів у полоні в передмісті Лондона понад три роки. Німий та сліпий неповнолітній головнокомандувач у полоні в перемісті Лондона, непогано, хіба ні? Це я узагальнюю, щоб завчасно не з”їхати з глузду, бо це ще не кінець.
Одного разу на нього зглянулася сама королеве-мати Британії. Бо вона була дуже жаліслива жінка, а він був дуже гарний молодик, із гладенькою шкірою й усім таким іншим. До того ж, на той час серед англійської знаті була поширена мода – одпомагати калікам та полоненим. З усіх калік, що перебували у полоні, королева обрала найвродливішого та наймолодшого, тобто – Діда. Королева потурбувалася про те, щоб забрати його у Вінздор, і взялася за його виховання. А там, судчи з усього, було чим займатися. Вона навчала його чемності, манер: як ходити, вставати, сідати. Вчила його всьому, що сама знала. Завдяки її королівській турботі він прозрів, заговорив відразу англійською мовою, чим дуже налякав королівських коней, за якими доглядав, бо вони звикли до того, щоб ніякий голос не відволікав їх, коли вони жерли вівсяний корм першого сорту.
Королева дуже полюбила свого служку. Тим більше, що він мав надзвичайні здібності. Наприклад, в умовах, коли не було електроенергії, він умів так прасувати своїми долонями (долоні діда мали підвищену енергетичну силу) королівські сукні, скатертини та костюми, що навіть найприскіпливіше око не могло знайти жодної малесенької складки. Такі здібності Діда дуже полегшували побут королівської родини. Але королева відрізнялася природним благородством, і тому розуміла, що, незважаючи на те, що людина-праска є вкрай корисною у господарстві, та все ж таки залишається людиною і хоче, мабуть, повернутися додому. Тому, проплакавши ніч на плечі котрогось із мажордомів, королева вирішила вчинити по-людському і відпустити Діда додому з почестями та подарунками. На прощання королева сказала, що Діда завжди тут чекають як бажаного гостя, майже родича.
Повернувшись до Південної Кореї, Дід присягнувся, що досягне успіху і повернеться до королеви на білому коні. Незабаром він став мльйонером, фахівцем у вирощуванні малої свійської птиці, він надавав перевагу куркам, їздив країнами Західної Європи та Північної Америки, пояснюючи обмеженим європейським та американським фермерам, як досягти шалених успіхів у розгодовуванні пташиних тушок, щоб згодом витиснути з трупиків нещасних птахів усе на користь ненажерливому людству. Звісно, що йому дуже кортіло навідатися до королівського палацу, але він відкладав цю подію на потім, аж доки йому не приснилася принцеса Діана, котра категоричним тоном, поєднаним з беззахисною білосніжною посмішкою, наказала Дідові приїхати в королівський дім.
Після того сну Дід зрозумів своє нове призначення: він був народжений, щоб стати янголом-охоронцем для всієї британської королівської родини, а особливо мав стояти на захисті життєвих інтересів тендітного створіння – принцеси Діани, яка, на його погляд, була створена Господом Богом як ідеальна жінка. Його із задоволенням приймали у палаці (ще б пак, повернувся улюбленець королеви-матері, ще й не якийсь там жебрак, а справжній мільйонер, тобто не та людина, котра постійно посягатиме на непомірну кількість королівських тістечок, баночок із джемом та склянки з молоком, що подаються на сніданок, а яка сама може чимось пригостити, що є дуже приємним для сучасних монархів, які звикли до того, що їх постійно намагаються обмежити у втртатах та позбавити власного майна). Він був почесним гостем, годинами просиджував у принцеси, яка бідкалася про своє життя, скаржилася на поведінку принца Чарльза, який насмілився зраджувати її з „тією страшною рудою жінкою”.
Після того першого свого візиту пташиний мільйонер, колишній німий та сліпий головнокомандувач, маленький каліка-праска при дворі її монаршої величності королеви Британії щороку намагався видряпатися до столиці Об”єднаного Британського Королівства, щоб не залишати принцесу Ді наодинці із сумними думками, щоб трохи розважати її, втішити, розсмішити. Він колисав принцесу у своїй любові, тому, коли йому наснилися жахи щодо її неминучої смерті, він зателефонував їй і молив нікуди не їхати та ні з ким не зустрічатися, а слухняно чекати на його приїзд.
Однак, спеціальні служби виявилися набагато спритнішими за Діда, тільки-но він піднявся на борт свого приватного літака, як почув, що принцеса розбилася разом із чоловіком, якого покохала, в одному з найромантичніших міст на Землі, і в її загибелі звинувачують папараці. Звісно, що спецслужби тут були ні до чого. „Я сподіваюся, що вона вмирала щасливою. Тобто я це знаю. Бо вона сама сказала про це мені, коли приходила уві сні”. На цьому місці Дід пускає таку щиру та філігранну сльозу, що навіть Станіславському довелося б прикусити свого язика.
Дід мав щось зробити для принцеси. Він відчував гостру потребу щось зробити. Тому першої ж ночі навідався до англійського композитора Елтона Джона і сказав йому: „Джоне, ти маєш присвятити пісню „Goodbye, English Rose” принцесі Ді”. Джон не міг не послухатися вказівок величного Діда, бо сам по собі був містичною людиною, тому появу нахабного старого корейця у власному сні сприйняв як знак долі. „Добре, що старий не наказав Джонові трахнути горезвісного принца Чарльза і в такий спосіб помститися за скалічене життя Ді”, - гигикнув Давид, один із наших учнів, поки Дід виспівував нам цю світлу й сумну пісню.
Ось який це викладач. Звісно, що порівняно з ним Мей виглядала клаптиком білого паперу біля картини відомого російського митця Ілька Глазунова, де він понасував купу облич на одну полотнину. До того ж, Мей – класична зануда, у таких людей усе правильно. Правильна родина, правильне життя. У їхньому правильному розумінні.
|
|
|
|
