Лариса Денисенко: «Я не боюся ані зморщок, ані целюліту»

Лариса Денисенко – особа з подвійним життям? Ні! Радше – жінка, що живе і працює екстремально. Хтось знає успішну письменницю, яка отримала найоригінальнішу премію України «Літературний Олімп» у номінації «Найбільш вкрадена книжка» – її роман найчастіше крали в книгарнях. Хтось любить ведучу програми «Документ +», що її транслюють близько п’ятої ранку на каналі «1+1»... Ми з Ларисою домовилися побалакати про домашнє життя, та все’дно більше вийшло про її пригоди.

– З чого для тебе складається поняття «дім»? Запахи, кольори, фактури... що саме робить приміщення домом? Що там мусить бути неодмінно, а чого туди ніколи не впустиш?
– Передусім – запах свіжозмеленої кави на кухні. Комфортні кольори – це широка палітра яскравих чи приглушених охристо-шоколадних, помаранчево-жовтих відтінків. Тимчасовим домом для мене може стати й готельний номер, аби тільки його стіни не було пофарбовано фіалковою, сірою чи небесною фарбою. Маю циганське коріння, тому дім може мандрувати зі мною. Я зроблю собі притулок будь-де, задовольнюся мінімальним набором речей та вигод, аби тільки там було тепло (я маю на увазі температуру й людські стосунки) й не практикувалася стерильна чистота.
Вимитого й вичищеного до хірургічного блиску простору я відверто боюся й намагаюся в таких приміщеннях довго не затримуватися. Цілковита стерильність мене просто дратує до нестями. Вона пасує лікарні чи моргу. А дім має бути трохи припилючений, з затишним кубельцем у ньому, з якоюсь тваринкою (для мене це собака), з розкиданими книжками, з можливістю заховатися від усіх і побути наодинці... Хоча я завжди рада друзям, без проблем пускаю їх до себе пожити-переночувати за умови, що вони не створюватимуть незручностей моїм близьким. Але все назване вище без кави – не дім!
Після жорстких обмежень та проявів нелюдської сили волі можу з полегшенням констатувати, що літр на добу – то моя норма.
– Не так уже й багато, з огляду на твою, пробач, собачу роботу й потребу прокидатися о четвертій ранку...
Знаєш, мені такий ритм життя наразі в кайф. Поки робота не перетворилася на рутину, на безпросвітність, поки вона мені цікава, я не сприймаю її як собачу. Мені подобається вигадувати теми й знаходити людей, вибудовувати структуру програми... Мені з гримером нашим у кайф спілкуватися. Збоку, можливо, ситуація виглядає й жахливо – зранку тебе шпаклюють, чешуть. Однак це робить така хороша й непересічна людина – тьотя Маша. З нею приємно спілкуватися, вона тобі наче щось серйозне починає говорити, але потім, не змінюючи інтонації й виразу обличчя, таке мочить, що годі втриматися від реготу. А оскільки, коли фарбує, рухатися мені заборонено, то виходить ще смішніше! У ранковому ефірі атмосфера для мене комфортна.

– Героїні твоїх романів зазвичай розкопують таємниці. Бажання покопирсатися, зазирнути глибше – це від того, що в тебе власне життя занадто спокійне?
– А от і ні! Зі мною завжди трапляються якісь пригоди, в усі халепи, що чекали мене на життєвому шляху, я влазила по самі вуха, до мене часто чіпляються навіжені. Це такий зворотний бік моєї дослідницької цікавості. Здоровий глузд мені кричить: стій, не наражайся на небезпеку! Логіка й уява розгортають перед моїм внутрішнім зором жахливі картинки... Але я ж не можу задовольнитися тільки умоглядними конструкціями. Мені конче треба все перевірити у польових умовах, на живих людях, відчути на власній шкурі...
– Що тебе в людях найбільше цікавить, що саме ти досліджуєш?
– Реакції людей на незвичне. Навіть якщо ти їх стовідсотково передбачаєш, однаково цікаво – а може, нарешті хтось тебе таки здивує, зробить щось неочікуване. Частіше виходить так, що я дивуюся сама собі. Ото якось вечеряю в ресторані. Поряд суворо напивається суто чоловіча компанія – святкують день народження. Такі собі нафтовики, здоровезні, як шафи. Якийсь час спостерігаю за ними, а потім стало так цікаво роздивитися, послухати їх зблизька, і я підсідаю до їхньої компанії. Ясно, що спочатку вони розгубилися – на червоних пиках подив та зачудування. Аби якась черепашка до них уповзла, вони зреагували б так само. А потім їм синхронно стукнуло в голови, що то такий подарунок, як дівчинка в торті. Одне слово, я тікала з ресторану швидко-швидко...
У житті такі повороти сюжету трапляються, що всі голлівудські профі разом не нафантазують. Ось приклад. Я собі спокійно відпочивала у зимовому Криму, в санаторії. Гіподинамія, авітаміноз, нерви й таке інше. Неспішні прогулянки, рослинне існування...
Одного дня в басейні з’являється купа спортивних молодиків, активно плавають, мускулатуру демонструють. Звісно, я теж у басейн плюхнулася. Тут якийсь дядько прибіг – у свисток сюрчить, кричить, командує. Всі як один молодики команди того дядька виконують, слухаються. «Швидше, давай-давай!» – кричить, і вони темп нарощують, я теж разом з ними. Чолов’яга лається, секундоміром трясе – я стараюся з останніх сил. Та що він від мене хоче? Я ж хвора жінка! Він репетує, наче ріжуть його, а в мене друге дихання відкрилося. Ну й показала третій результат... з усією своєю вегето-судинною дистонією. Він мені: «Молодець. А ти хто?». А я йому: «А хто ти?». З’ясувалося, що то тренер збірної гірських велосипедистів у басейні ганяв підопічних...
– Жінки зазвичай бояться старіння. А ти?
– Я не боюся ані зморщок, ані целюліту. Звісно, я вже маю про себе стару певне уявлення, але цікаво дочекатися, побачити... Маленький затишний дім, зарослий садочок, неподалік чи море, чи озеро. Неодмінно інтернет. Кава лише у спогадах, бо лікарі мені її врешті-решт таки заборонять. Онуки десь далеко вчаться, а я пишу книжки й дивлюся на своїх собачок... Хоча з великим відсотком імовірності прогнозую, що й тоді моя цікавість до експериментів не вщухне.

СіД-інфо
Лариса Денисенко народилася 17 червня 1973 року в Києві. У юності виступала в Театрі моди московського кутюр’є Зайцева. Закінчила юридичний факультет університету ім. Шевченка, Центральноєвропейський університет (Прага), курс законопроектування при Міністерстві юстиції Нідерландів. Працювала в Міністерстві юстиції України, очолювала міжнародну антикорупційну організацію «Transparency Internatiоnаl», адвокат-практик. У 2000–2007 роках була заміжня. Книги: «Забавки з плоті і крові» (премія «Коронація слова-2002»), «Кавовий присмак кориці», «Корпорація ідіотів» (премія «Літературний Олімп»), «Танці в масках» (премія «Найкраща українська книга» від журналу «Кореспондент»), найсвіжіший роман має дивну назву - «24:33:42».


Юка Гаврилова