"Помилкові переймання. Або життя за розкладом вбивць" - ваша остання книга, що вийшла у видавництві "Нора Друк". Розкажіть про неї.

Які всі мої книжки, вона стилістично не відрізняється від "Кавового присмаку кориці" чи "Забавок з плоті та крові". У цій книзі так само розповідають про  себе жінка і чоловік. Відповідно я пишу і за жінку і за чоловіка. Вони існують в одному місці, в один і той самий час і вони навіть стикаються. Вона стикається з його друзями, і не знає, що це його друзі, і він, відповідно, так само. Вони живуть в різних біоритмах. Він – лікар, який працює вночі і живе вночі. Вона – менеджер у міжнародній компанії – жайворонок. Вона встає вранці, бігає вранці, живе ранковим життям і рано вкладається спати. Тим не менше, на цих біоритмах побудовані їхні взаємини.  Вона починає в нього закохуватися, тому що думає, що він в неї закохується, а насправді він в неї не закохується.  Я не буду розповідати, чим це все закінчиться і переповідати сюжет, але це можна назвати історією двох самотніх людей у великому місті. Можливо, ця книжка менш оптимістична, у порівнянні із "Забавками із плоті та крові".

Тому що мій один знайомий (про нього теж трохи буде у цій книзі – Шон) дуже давно сказав мені таку фразу: "Ти подививсь, як ми живемо! Ті люди, які вранці легше прокидаються і починають легше жити, насправді чекають, коли той ранок знову настане й ігнорують ніч. Виходить так, що ранок вбиває ніч, а ніч вбиває ранок. І треба тішитися всьому життю, незалежно від того, які в тебе біоритми.

На вашу думку, чи справді ми живемо за розкладом вбивць в сьогоднішньому урбанізованому світі з офісами, комп’ютерами, Інтернетом і єдиними живими істотками – кактусами біля моніторів? Як з цього вирватися?

Універсальних правил не існує, але для кожного є якісь ниточки, які будуть його витягувати з цієї урбанізації. Це і природа, і кохання, і просто дружнє спілкування. На це треба якось знаходити час. Це дуже важко, але коли ви почнете більше спілкуватися з друзями і відчуєте дружнє тепло – ви зрозумієте, що це – цінніше, ніж днями просиджувати в офісі.

Як воно – писати за чоловіка? І чи можливо писати за особу іншої статі, адже ми різні і до кінця один одного зрозуміти не можливо.

Мене завжди дуже хвилювало, як, наприклад, Апдайк, чи Ірвінг можуть писати від імені жінок. Я завжди думала: їх консультують, чи вони влазить в шкіру. Як? А відбувається це все дуже просто. От як у моєму випадку. До тебе в голову приходить герой і все! Ти починаєш навіть розмовляти так, як він. Він тобою править. Тобі залишається лише писати з нього, виписувати його на текст.

На що чи на кого орієнтуєтеся, коли починаєте писати? Ви плануєте сюжет, чи він планує вас?

Сюжет скоріше планує мене, тому що спочатку приходить сюжет, потім я його починаю розписувати. Але я не можу пригадати випадку, коли я б не знала чим закінчиться чи як почнеться роман. Я це комплексно бачу. Єдине, що потім, коли я починаю розписувати – можуть виникнути якісь модифікації.

А як поруч з вашими психологічними романами з’явилася дитяча книжка про дівчинку Лізу та невідому істотку Цюцю П.?

Цюця П. з’явилася з дитячого малюнку. Я побачила якесь таке незрозуміла парасолькове створіння і воно було підписане "Цюця П.". Я вирішила, що з цього можна викрутити дитячу казку. Якраз тоді мені надійшла пропозиція спробувати написати для дітей і я вирішила, хоча це дуже зухвало, тому що я не можу перевершити моїх улюблених казкарниць Астрід Ліндгрен і Туве Янсон. Незабаром має вийти продовження розповіді.

Цей проект планувався як 12 історій і виходити вони мали щомісяця. Але видавець вирішив поєднати їх у більш тугеньку книжечку. Тож перша книжка вийшла з шістьма розповідями і наступна вийде так само.

Замість того, аби йти в якісь гарній сукні невідомо куди, я краще вдягну джинси й вийду на пиво з подружками

Я можу бути світською людиною, але це мені не цікаво. Я вважаю, що це просто витрата часу. Друзів я дуже рідко бачу, тому замість того, аби фарбувати вії, йти в якісь гарній сукні невідомо куди й невідомо для чого, я краще вдягну джинси й вийду на пиво з подружками.

Ви працювали і моделлю, і юристом і журналістом. Ким ще хочеться бути?

У дитинстві я вигадувала собі шпигунське майбутнє. Я хотіла бути розвідником. Вигадувала собі постійно якісь випробування і шпигувала за людьми. Сьогодні ця героїка не зникла, але хотілося б займатися чимось  більш просвітницьким. Можливо колись я прийду до школи та університету викладати.

Свої поради в "Жіночому журналі" ви вважаєте просвітництвом?

Насправді там не поради. Це есе з приводу стосунків між людьми. Це - дружба, приватне життя, трусість. Це коротенькі замальовки без особливого моралізаторства. Це не типова колонка порад.

Ви вважаєте себе експертом зі знання людських стосунків та людських душ?

Я дуже спостережлива. У мене немає психологічної освіти, але я вмію словами відображати все те, що я спостерігаю.

А як вийшло так, що українську мову ви вивчили лише у 23 роки? А до цього часу яка мова була для вас рідною?

У мене багатонаціональна родина і я розмовляла російською. У школі вчили російську, в університеті екзамени також здавали російською.  А мову вивити мене спонукало, як це не смішно, державна служба у Міністерстві юстиції. По-друге, я вважаю беззаперечний вплив Сергія Головатого, як особистості і як професіонала і як людини, яка відчуває та любить українську мову. Він просто у Міністерстві формально забороняв спілкуватися навіть поза робочим часом не українською мовою. Вже тоді почали більше виходити законодавчі акти українською мовою. Я потрапила в професію і професія навчила мене  мові. Я не могла собі дозволити ігнорувати державну мову. Ти коли починаєш більше до чогось придивлятися –закохуєшся, якщо ти нормально людина.

Але ж сьогодні багато так званих російськомовних українців говорять, що вивчити мову надзвичайно складно. Це правда?

Ні! Це  відбувається абсолютно непомітно. Я на курси не ходила. Все відбулося через тексти. Я зараз спілкуюся і пишу  українською і російською мовами.

Ще, щодо порад та знання людських стосунків. Тож як у щоденному ритмі  сучасній жінці залишитися жінкою?

Жінкам треба трішки попуститися, ми від народження надзвичайно відповідальні, відповідальніші за чоловіків. В усіх напрямах. Треба попуститися і не боятися віддати відповідальність чоловікам. Це дуже важко зробити, але потім стане легше.

Ви представляєте інтереси українців у Страсбурзі, чи багато страждають наші жінки? На мою думку сьогодні – це найнезахищеніша частина суспільства. Це правда?

Не мовчати. Коли жінка потерпає від насильства, вона починає всього бояться. Вона навіть боїться собі зізнатися в тому, що, мабуть, не правильно так жити, як вона живе. Треба набратися сміливості і про це сказати. Признатися собі і комусь з подруг. Сьогодні є  багато соціологічних служб, які допомагають жінкам.

Але чому жінки бояться  зізнатися у тому, що над ними знущаються. Це наша гіпервідповідальність?

Це страх втратити. Жінка навіть не розуміє, що вона нічого не втрачає крім себе самої. Це острах залишитися ні з чим.

Ви порівнювали наших жінок і жінок європейських. Невже всюди все відбувається однаково і там жінки також потерпають від насилля?

Так. Все так само. Не треба ідеалізувати ситуацію. Європейські жінки ще більше потерпають від надвідповідальності, яку вони взяли на себе раніше за нас. Їм також важко. Просто там надзвичайно розвинені соціальні служби, які можуть допомогти просто побачивши якусь неприємну ситуацію. Будь-який сусід може побачити щось неприємне у сусіда і повідомити про це соціологічну службу. Це таке шпигунство, але там, насправді, люди менш байдужі один до одного ніж у нас.

Чи пов’язана для вас весна з коханням? Чи має письменник постійно перебувати у стані закоханості?

Думаю, що повинен. Або у сумній закоханості, або у щасливій, але повинен. Для мене весна – це просто щаслива пора року. Бути закоханим я бажаю всім цілий рік. Закоханість дає людині ентузіазму та бажання жити.