А ще Денисенко поєднує одночасно три професії — вона успішний адвокат, віднедавна ведуча каналу “1+1” - програма “Документ+” та, звісно ж, письменницьку професію. Хоча Лариса не приховує, що займається досі правом, оскільки література не може бути професією — занадто мало грошей приносить, навіть “топовому” українському автору.
Ну, по-перше, банальне питання, а що ти робиш на День святого Валентина?
Банальна відповідь - збираюся на романтичну вечерю, взагалі-то вона звичайна, але вважається романтичною через те, що сьогодні день Святого Валентина, в інший день я б сказала: вечеряю із коханим чоловіком.
Торік у тебе вийшло три книжки (романи “24:33:42”, “Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць” та дитяча “Ліза та Цюця П.”). Чи зможеш стрибнути ще вище — скажімо, чотири книги?
Цього року в мене вийде друга частина дитячої казки про Лізу та Цюцю П. в видавництві “Грані-Т”. Пам’ятаю, як минулого року у Львові, коли в мене була презентація дитячих книжок, до мене підійшов батько з п’ятирічною донькою, якій сказав: “Фотографуйся з Ларисою, Софійко, це – найвродливіша письменниця України!” Як таке можна забути?
Нарешті я погодилася написати історії про видатних дітей до книжкової серії видавництва «Грані-Т». Я обрала Ігоря Стравинського, Ізадору Дункан, Максима Рильського, Джонні Деппа та Астрід Ліндгрен. Спочатку думала, що нічого в мене не вийде, а зараз смакую кожну історію, і дізнаюся про героїв багато чого нового.
Поштовхом до згоди взятися за проект послугувало те, що я абсолютно випадково надибала сайт, де було розміщено дитяче листування Гіми Стравинського з батьками, вчителями, коханою дівчиною, братом, родичами. В це листування я закохалася, неймовірно, якою мовою спілкується цей хлопчисько, який він смішний, ліричний та грамотний. Там я віднайшла навіть витратні книги родини Стравинських, звідки я дізналася, що іграшкові сопілки на той час коштували копійки, і Гіма їх дуже цінував. Власне кажучи не набагато більше коштували й переїзди з Пітера до Печісок. Вже потім я полізла до його офіційної біографії, де прочитала, що він по-перше, народжений 17 червня, як і я, а по-друге, за фахом він є правником, закінчив юридичний факультет Пітерського університету. Ну, і тут вже я, як Вінні-Пух, вирішила “що це гудіння не просто так”.
Крім того, я долучилася до проекту Лесі Коваль та Сергія Васильєва «Сто тисяч слів про любов, не рахуючи вигуків» разом з 25 українськими письменниками. Наші есе про кохання будуть виходити в газеті «Хрещатик», а потім – окремою книжкою. Проект буде розвиватися, вже заплановано кілька цікавих тем, щодо яких кожному з нас буде що сказати.
Моя творчість є керованим моїми ж героями процесом. Ще в 2006 році я розпочала два тексти. Один – пов’язаний з фотокартками, які я знаходила. Одного разу я побачила своє обличчя на світлині, що плавала у фонтані в парку Тараса Шевченка. Другу світлину – чорно-білу (швидше жовто-брунатну) знайшли в архівах закинутого піонерського табору у Підмосков’ї та подарували мені мої друзі. Ця фотокартка в рамці колись прикрашала одну з стін моєї квартири, потім до мене підійшли активісти родинної ради і наказали зняти її негайно, бо вона несе негативну енергетику. Інший роман щодо жінки, яку різноманітно сприймають інші люди: чужі та близькі.
Не зважаючи на те, що я знала, як розвивати ці тексти, як розпочати, як продовжити і чим закінчити, до мого мозку та душі увірвалася родинна комедія «Сарабанда для банди Сари», яку я вже закінчила, та історичний роман про Другу Світову війну, який я планую завершити у 2009 році.
Зараз я умовно його зву «Від діда, що загинув в 1942, до діда, що помер в 2007» йдеться про те, як онука німецького військовика дізнається про те, що її дід, який загинув під Житомиром, насправді весь цей час перебував в спеціальному закладі для душевнохворих і нещодавно помер. Вона хоче дізнатися, чому він втратив розум. І хто помер замість нього в 1942 році. Роман багатоплановий, дія відбувається в Німеччині сучасній і 40-х років 20 сторіччя, Італії, США, Україні. Різний час. Різні персонажі, різні сюжетні лінії.
Це перший твій історичний роман. Ти вже пробувала писати і від імені чоловіка, і напів-політичну сатиру, а за фантастику взятися не думала?
Це, наприклад, писати про жаболюдей? Ну про жаболюдей я і без фантастики пишу, бо на вулицях рідного міста їх вистачає. (сміється)
А якшо про марс? В Києві це актуальна тема!
Я сьогодні прочитала, що є такий спеціальний дядько, який є головним в США по Марсу, я цілком довіряю його кваліфікації і знанням, він знайшов там дерева, жінок, цифру "5", спеціальні приховані люки та споруди. Можу собі уявити, що з ним буде, якщо наприклад він прочитає мою книжку, а я там напишу про те, що на Марсі живуть членоящіри і більше нічого не має. Я турбуюся про психіку навіть віддаленого ближнього.
Мені дійсно подобається фотографуватися, але не через торг обличчям чи самозакоханість, хоча певний відсоток самозакоханості існує. Мені просто надзвичайно цікаво, як мене бачать інші люди, зокрема - фотографи, які бачать чортма скільки обличь та предметів. Часто я не можу себе упізнати на світлинах, але це теж я, прояв моєї натури, яку примітила та зафіксувала інша людина. Потім я думаю,чому він побачив мене саме такою, який в мене був настрій, чому я ніколи такою себе не бачила.
Якось знімали повішення. Різнокольоровими шнурками з кросівок мене прив’язали до люстри. Я висунула язика. А подруга Катя Маркіна начебто поруч стояла скорботно з квіточками. Фотограф це знімав. І тут з вікна долинула похоронна музика. У будинку хтось помер. Усі перелякалися. Казали, що це знак. І що я того року, можливо, помру. Зі мною нічого не сталося. Але відтоді я зрозуміла, що краще зі смертю не бавитися.
Ти одна з перших українських блогерів. На LiveJournal'і ти з'явилася тоді, коли про таке ще ніхто і не знав. Як то сталося?
Блоґ я почала вести в кінці 1999 року, тоді закрився ідейний чат Дмитра Діброва “Антропологія”, хотілося знайти інше місце, де можна спілкуватися з однодумцями та займатися літературним хуліганством. Мені спочатку показали Блоґ письменниці Лінор Горалик, потім ще одного персонажа, я навіть не пам'ятаю хто він, але щоденник цей персонаж вів дуже талановито, від імені лайки-феміністки, потім Лілу, з якою я познайомилася в Антропології, теж показала мені живий журнал, ну і трьох маячків опинилося для мене достатньо, я написала декілька коментарів в журнали людей, які мені сподобалися, і влилася в цю інтернет-комуналку. Розумієш, тоді ЖЖ був набагато менш населеним ніж зараз, і куди цікавішим, практично всі одне одного знали і швидше знайомилися, наприклад киян спочатку було близько десятка осіб, зрозуміло всі ми і перезнайомилися, і зустрічалися. Несподівані зустрічі були: я зустріла чоловіка своєї колишньої однокласниці, свою однокурсницю, батька однієї знайомої дівчини – ряд можна продовжувати безкінечно. Тепер я менше пишу в блозі, мені торік на день народження подарували сайт — larysa.com.ua і LiveJournal став для мене не таким цікавим, хоча, напевно, це сталося ще раніше.
Народилася в Києві, 17 червня 1973 року. Литовсько-грецького походження. Українську мову опанувала в 23 роки, коли почала працювати в Міністерстві юстиції України. Закінчила юридичний факультет Київського Національного університету імені Тараса Шевченко, Центрально-Європейський Університет (Прага), курс законопроектування при Міністерстві юстиції Нідерландів. Є одним з адвокатів, які представляють інтереси громадян в Європейському суді з прав людини (Страсбург). Літературна кар`єра розпочалася перемогою в конкурсі Коронація слова (гран-прі конкурсу-2002, "Забавки з плоті та крові"). У 2006 Лариса Денисенко із романом "Корпорація ідіотів" здобула премію "Літературний Олімп" за найпопулярнішу книгу за кількістю викрадень з магазинів. 2006-го року Денисенко з романом "Танці в масках" перемогла у "Книжці Року" за версією видання "Кореспондент". А у 2005-му книжки письменниці у цьому рейтингу зайняли 5-те та 6-те місця.
