У величному Києві живе жінка, яка повністю відповідає настрою столиці. Цілеспрямована, розумна, сильна, цікава, з активною життєвою позицією — усе це про Ларису Денисенко. Усіх її регалій навіть не перелічити. Вона адвокатка, письменниця, журналістка, телеведуча, радіоведуча, модель. І не дивуйтесь фемінітивам, будь ласка, сама Лариса під час інтерв’ю, на телебаченні та на радіо послідовно вживає їх.
Її життя не можна назвати правильним і легким. Вона багато вчилася, багато працює, багато думає, але у вирі днів не втрачає вміння спостерігати та піклуватися. Про життя Лариси, про її шлях та про бачення світу і буде цей матеріал.
Як усе починалося
Народилася дівчинка 17 червня 1973 року у Києві. Мама — литовка, родину якої перед війною насильно переселили в Росію, батько родом з Києва. Обидва діди зовсім молодими загинули в Другій світовій війні. У крові Лариси змішані різні національності: мадяри, литовці, поляки, росіяни, греки. Її батьки були з різних країн, говорили різними мовами, але спільною для обох стала російська. Нею і спілкувалися в родині.
У дитинстві та юнацтві Лариса була дуже активною: займалася музикою (8 років грала на піаніно), співами, танцями, гарно вчилася, допомагала мамі та бабусі, ще й знаходила час для друзів, яких в неї було дуже багато. Любила дівчинка і спорт. Найбільшого успіху досягла у великому тенісі та в плаванні, в останньому здобула кандидата у майстри спорту. Підлітком спробувала себе в ролі моделі у В’ячеслава Зайцева. Усе встигала, бо їй було то цікаво. З тим самим перейшла вона й до дорослого життя. Говорить, що головне — танцюючи гопака, довго не дивитися на тих, хто медитативно гойдається у гамаку, бо зіб’єшся з темпу.
Росла дівчинка, читаючи книжки та дивлячись фільми про дітей-піонерів, героїв війни. Згадує, що вже в 6 років думала, як їй не зрадити своїх друзів, коли її катуватимуть. Загоняла голки під нігті, аби зрозуміти, який біль може витримати, вигадувала способи самогубства в казематі. З тих-то книжок і народилася ненависть до німців, позбутися якої Лариса змогла тільки з часом. Допомогло вивчення права, особливо німецької доктринальної системи.
А поки вона підліток. Ненависть до німців вирує в ній з дитинства. Сказала батькам, що не буде вчити німецьку, відмовлялася листуватися з піонерами в НДР. У 9 років продавала німецьким туристам піонерськи галстуки, прив’язані до ґрат Брестської фортеці, промовляючи, що це галстуки вбитих ними піонерів. У 13 років йшла за делегацією німецьких піонерів та питала, навіщо приїхала туди, де спочивають убиті їхніми дідами люди. Протерла свастику на джинсах. Згадує, що тоді це не здавалося їй неправильним, не відчувала вона й сорому. Через багато років вона напише роман “Відлуння: від загиблого діда до померлого”, у якому розкриється думка, що без прощення минулого немає майбутнього. Що без каяття та пробачення неможливі відносини між жертвою та катом. Що тільки в мирі мають жити люди.
rozetka.com.ua
Вихід у дорослий світ
Лариса закінчила юридичний факультет Київського національного університету ім. Т.Шевченка в 1995 році, другу вищу освіту здобула в Центрально-Європейському університеті в Будапешті. Каже, що в неї дві з половиною вищі освіти, і ця половинка — курси законопроектування в Гаазі при Міністерстві юстиції Нідерландів, де вона вчилася писати закони за нідерландською моделлю.
Коли Лариса працювала у Міністерстві юстиції, вирішила вивчити українську мову. Взірцем для неї став Сергій Головатий, який двічі був міністром юстиції в Україні. Мовою жінка оволоділа самостійно у 22 роки, а до цього спілкувалася та навчалася російською і в школі, і в університеті. Згадує, що перші підручники українською з’явилися, коли вона була курсі на четвертому. Не зважаючи на те, що все її оточення було російськомовним, Лариса вчила українську. Називає українську мовою свого життя, а про себе говорить, що вона є продуктом панування в Україні різних культур.
Ларисі подобалася кар’єра державного службовця в Міністерстві юстиції. Одне з її найбільших досягнень у цій галузі — підготовка до ратифікації повного пакету документів Європейської конвенції з прав людини, відповідно до якого громадяни України можуть обстоювати свої права в Європейському суді з прав людини в Страсбурзі.
За свою довгу кар’єру юриста Лариса працювала директором департаменту міжнародного права Міністерства юстиції України, радником міністра юстиції, науковим консультантом парламентських комітетів, очолювала національне відділення міжнародної антикорупційної організації Transparency International.
Наразі Лариса веде адвокатську практику. Має ліцензію здійснювати практику в Торонто та Оттаві щодо справ, пов’язаних з біженцями та мігрантами. Є одним із адвокатів, які представляють інтереси громадян в Європейському суді з прав людини (Страсбург).
Проби пера
У 2002 році, коли Ларисі майже виповнилося 30 років, вона написала перший роман з новел “Забавки з плоті і крові”. Написала за два тижні для конкурсу “Коронація слова”, у якому просто вирішила випробувати себе. Процес написання затягнув її. Згадує, що шліфувала на роботі якийсь закон, розмовляла з клієнтами, а сама в той час писала-писала-писала на комп’ютері свої “Забавки…”. Коли її роман узяв Гран-прі на конкурсі, для Лариси це було фантастикою. Вона знала, що в “Коронації слова” беруть участь професійні літератори, а перемагає вона — юристка за освітою.
Цікаво, що журі “Коронації слова” не повірило, що книга була написана жінкою. Конкурс проводився анонімно, без вказання імені автора. Ось вони й вирішили, що історію про любов сліпої дівчини та юнака, що іноді перевдягався в жіночі наряди, написав молодий хлопець-студент. У романі чергувалися глави, написані від імені хлопця та дівчини, але чомусь “чоловічий” погляд здався журі більш переконливим. І як же вони були здивовані, коли замість юнака-студента прийшла вже доросла жінка-юрист.
Закінчивши “Забавки…” Лариса одразу почала писати роман “Кавовий присмак кориці”, який вийшов у 2005 році. Роман про кохання. Про любовний трикутник чи, може, навіть чотирикутник. Про однобоке кохання, у якому згораєш, заради якого віддаєш усе, але не отримуєш нічого.
Одна з наступних її книжок “Танці в масках” посіла перше місце місце у рейтингу журналу “Кореспондент” за 2007 рік як найкраща книга в жанрі белетристики.
Свій стіл, за яким написано багато книжок та прочитаний не один юридичний документ, Лариса називає звичайним робочим місцем без літературних особливостей. За цим столом вона складає позови до суду, пише різноманітні концепти, стратегії, заяви. Розробляє навчальні курси та тренінги. І створює книжки.
По ту сторону телевізійного екрана
Восени 2006 року Лариса стала ведучою програми “Документ плюс” на каналі “1+1” разом з Анатолієм Яремою та Юрієм Макаровим. Ідея програми були в тому, щоб розповісти про актуальний стан українського та культурного життя глядачам з країн, на які мовить “1+1 International”, а це не мало не багато — США, Канада та Ізраїль. Для українських глядачів час цієї телепередачі припадав на 4:15-4:30 ранку, українці дорікали на це керівництву телеканалу, але продовжували прокидатися у час між ніччю і ранком заради ефіру.
“Документ плюс” — це розмова в студії з людьми, що репрезентують певні сфери, течії та напрями української культури. Пісковий годинник на столі відлічує рівно півгодини – це хронометраж програми.
Запросили Ларису на “1+1” досить банально: їй зателефонувала помічниця Анатолія Єреми і сказала, що він хоче їй дещо запропонувати. Цим “дещо” виявилася пропозиція спробувати себе в ролі авторки та ведучої шоу “Документ плюс”, і ця ідея здалася цікавою. Училася Лариса швидко, бо програма мала виходити вже у жовтні, тож на підготовку залишався лише місяць. Спочатку жінка підготувала цікаві їй теми, потім розписала кілька сценаріїв, записала тракт. Навчилася підтримувати будь-яку тему, гарно говорити, знаходити підхід до кожного гостя, підтягнула знання з психології та комунікації. Лариса Денисенко була ведучою програми до 2010 року.
Уже не на екранах глядачів, а за лаштунками телебачення Лариса продовжувала працювати. Була сценаристом на телевізійних проектах «Чужі помилки» (СТБ); «Сімейні драми», «Сімейні мелодрами» (1+1).
Як йде життя сьогодні
У 2017 році на Форумі видавців львівська презентація книги Лариси “Майя та її мами” потрапила у скандал.
Ще до самої презентації радикальні організації виступали різко проти та навіть погрожували письменниці, бо, на їхню думку, книжка пропагандує нетрадиційні сімейні цінності. Відповідного листа підписали 15 зареєстрованих неформальних громадських організацій. Скан заяви листа можна знайти на сайті Форуму. Ще більш дивно чути такі заяви від мешканців країни, яка прагне дотримуватися європейських стандартів. Тоді організатори форуму навіть звернулися до СБУ аби захистити письменницю. На жаль, аби не сталося непередбачуваних проблем, презентацію книжки з дітьми все ж таки скасували. У інтерв’ю Лариса сказала, що відчула персональну відповідальність за дітей.
За сюжетом книги, дівчинка Майя вчиться у класі з іншими 17 діточками. Майя говорить про те, якими різними бувають родини. Насправді, книжка ні до чого не закликає та нічого не пропагандує. Вона просто показує, що не існує еталонної сім’ї: родин безліч, і всі вони особливі. І не важливо, скільки в дитини батьків та якої вони статі, наскільки велика в неї сім’я, чи рідна вона дитина, бо головне — любов у домі, комфорт та повага.
Книга “Майя та її мами” наполовина грантовий проект, наполовину комерційний. Витрати на себе взяли видавництво та Фонд імені Г.Бьолля в Україні, заради поширення книжки в бібліотеках та багатодітних родинах.
Юридична та літературна діяльність Лариси злилися в її останній книзі “Я і Конституція”, яка була представлена на Книжковому Арсеналі в 2019 році. Ця книга покликана у простій формі, з ілюстраціями пояснити дітям основний закон, бо “Конституція — це не для юристів, а для всіх людей, зокрема й дітей”. Книга зрозуміло пояснює наймолодшим громадянам України складні юридичні процеси, розповідає їм про їхні свободи та обов’язки, про повагу до інших та про розуміння своїх прав.